За лаштунками творчих майстерень

Олександр Солодар

Сфера творчості занадто утаємничена і міфологізована, а двері до її майстерень часто перебувають за сімома замками. Зацікавленим, аби довідатися про таємничі творчі містерії, доводиться здобувати дрібки інформації, ретельно копирсаючись у неймовірних товщах мемуарів, епістоляріїв, художніх і публіцистичних книг, наукових досліджень, періодичних видань. Не зайвими для дослідника в такому пошуку стають спостереження і самоспостереження. При цьому отримані дані вражають пошукувача суперечностями, що і не дивно, адже процес творчості у кожного індивідуальний і тому дуже проблематично втиснути його в рамки наукової теорії.

З метою з’ясування психологічних особливостей творчого процесу учасникам літературного табору “Калавурня” було запропоновано відповісти на запитання анкети, вибравши одне або декілька тверджень із наявних чи запропонувати свій варіант відповіді. В опитуванні взяло участь 33 особи. Більше половини анкетованих (57,6%) мають більше 10 років досвіду творчої діяльності, з них 15,2% – займаються творчістю від 15 до 40 років. Понад 21% опитаних мають творчий досвід більше 5 років, і лише 12% респондентів умовно можна вважати початківцями – вони займаються творчою діяльністю упродовж одного – п’яти років.

Життєписи переважної більшості учасників таборового збору спростовують відому сентенцію про те, що митець вмирає наодинці. Переважна більшість опитаних виявилися представниками творчих об’єднань. Серед респондентів – десять членів Національної спілки письменників України, два члени Національної спілки журналістів України, а також члени літоб’єднань ім. В. Симоненка (Черкаси), ім. Донченка (Полтава), “Перехрестя” (Київ), літературного клубу “Сяйво талантів” (Черкаси), студії “Дебют” (Черкаси), міжнародного клубу православних літераторів “Омілае”, учасники “Поетичного кола” і Полтавської спілки літераторів. Потреба об’єднуватися у творчі гуртки викликана необхідністю вдосконалення майстерності в колі однодумців, де кожен студієць може виявитися, за словами Джулії Камерон, правдивим дзеркалом для відображення власних успіхів і поразок. За результатами анкетування, третина респондентів (33,3%) схильні використовувати колег по перу в якості слухачів, читачів і перших редакторів щойно написаних творів. Тому в письменницькому середовищі не спостерігається жорсткої конкуренції. Переважна більшість опитаних (70%) назвали творчих людей друзями, які мене розуміють, 21,2% – просто колегами і лише дві особи (6%) – конкурентами.

Літераторам було запропоновано охарактеризувати творчість. На думку опитаних, творчий процес більше всього нагадує неконтрольоване сприйняття інформації (36,4%), гру словами (33,3%), вольове здобування інформації з її подальшою обробкою, відшліфовуванням (30,3%) і механічне конструювання з готових деталей (6%). Окремі учасники анкетування відмітили, що творчий процес більше нагадує “самовираження людини через слово”, “кохання”, “шліфування та обробка, замальовки зі стану почуттів”, “поєднання емоцій, волі, інтуїції”, “диво”, “прийом космічної інформації з подальшою обробкою”, “матеріалізація Божої чи не зовсім Божої енергетики”.

Найбільш розмаїтими виявилися думки опитаних стосовно того, що ж таке натхнення. 18% опитаних вказують на трансцендентальну сутність натхнення, називаючи його “Богом”, “дивом”, “трансом”, “духом, який наповнює душу емоціями”, “душевним зрушенням”, “станом душі”. По 15% респондентів вважають, що це або “добра і мила фея” або “тактовний друг”. 6% опитаних називають натхнення садистом і узурпатором. Така ж кількість опитаних вбачає в натхненні психологічне явище (“таємнича гра підсвідомого”, “прояснення і фокусування”). Деякі з респондентів відносять натхнення до чуттєвої сфери (“почуття, яке окриляє”, “скоріше порив”), опредмечують (“повітря”), одухотворяють (“дзеркальний хамелеон”) і навіть олюднюють (“моя дружина”, “дорога людина”, “настирлива жінка”). Окремі з опитаних вважають натхнення зовнішнім атрибутом людини (“фарби, шарм, родзинка”) чи результатом спеціальної роботи (“результат підготовчої праці”, “коли добре виспишся”).

Результати опитування підтвердили думку Михайла Арнаудова про те, що “творчість без настрою, творча робота поетичної думки без присутності явного емоційного фактору, є чимось немислимим”. Майже 70% опитаних вважають, що поштовхом до натхнення є емоційне потрясіння, 39,4% – спогади, 36,4% – романтичні почуття, і 12% вважають причиною натхнення поганий настрій. Окремі з опитаних вважають, що у кожному конкретному випадку причини можуть бути різними та називають ними любов до життя, якісь “внутрішні зміни”, бажання виговоритися тощо.

Очікування народження нового твору супроводжується неспокоєм, тривогою, хвилюванням (18,2% респондентів), при цьому для 21,2% опитаних цей стан є радісним. Окремі літератори зазначили, що відчувають “концентровану злість”, “сильну емоцію”, від якої необхідно конче звільнитися, виливши її на папір. Цей стан може супроводжуватися “тремтінням”, “печією”, сміхом чи плачем. У цьому полягає зміст норми, сформульованої Габбелем: поет лише тоді має право писати вірші, коли він охоплений почуттями, які не дають йому спокою і загрожують знищити його, якщо не будуть висловлені. 42,4% опитаних у такий час намагаються усамітнитися, і лише 6% респондентів намагаються обговорити переживання з друзями.

При неоднозначності особистого ставлення респондентів до творчості, ніхто з них не виявляє бажання позбутися таланту. Так, 63,6% опитаних вважають творчість Божим даром, а 27,3% – Божою карою. 15% анкетованих одночасно назвали творчість і Божим даром, і карою. Однак, жоден респондент (навіть ті, які вважають творчість покаранням), не підтримали твердження що вона є п’ятим колесом до воза.

Учасники літературного табору поділилися сприйняттями самого процесу написання твору. Майже половина респондентів (48,5%) стверджують, що твір іде для них у вигляді ідеї, яку потрібно наповнити змістом; 36,3% опитаних вважають, що твір надходить у вигляді суцільного, безперервного потоку інформації (або так само виходить з душі), 15% – у вигляді невідомого шляху, який необхідно пройти; 12% – у вигляді фрагментів, шматків, які важко поєднати. Окремі опитані вважають, що твір просто йде і “головне встигнути записати” його, а сам процес творчості називають “грою значень змісту”, “дивом, насолодою, еліксиром думки”, “музикою”.

Більше половини учасників анкетування (54,6%) стверджують, що твір у них народжується за декілька підходів, а 48,5% респондентів зізнаються, що пишуть твір за один раз (дехто потім доопрацьовує). По два учасника опитування відмітили, що цей процес проходить щоразу по-різному або просто є тривалим в часі. Ще для одного респондента для народження твору необхідний “змінений стан свідомості”.

Більше половини опитаних (58%) після написання твору відчувають задоволення, політ душі, насолоду і гордість за зроблену справу, 21,2% – щастя, 15% – спустошення, 6% – бажання продовжувати творчий процес (“бажання продовження”, “дике бажання творити”). Ще два респонденти (6%) після написання твору відчувають заспокоєння (полегшення).

Для 45,5% респондентів зручним для творчості є будь-який час доби, 39,4% опитаних творить, переважно, вночі, 15,2% – увечері, 9% – зранку і лише 3% – вдень. Зокрема, Катерина Вербівська пише, що найчастіше творить уночі: “приходить думка, все решта – немає значення”, виникає потреба негайно записати текст і бажання усамітнитися. Найчастіше твір іде як суцільний безперервний потік інформації і тоді “головне встигнути все записати”.

З метою створення творчого настрою більшість респондентів (57,6%) вдається до усамітнення, а третина (30,3%), навпаки, – до спілкування з друзями. Опитані (66,7%) вважають, що найбільше сприяє натхненню музика. Як відомо, з метою створення творчого настрою, музику слухали і Леонардо да Вінчі, і Гетте, і Шиллер. Письменник Стівен Кінг розповідає, що завжди пише під голосну музику, “але ця музика для мене просто ще один спосіб зачинити двері”, усамітнитися. Творчими стимулами анкетовані назвали також читання книг (45,5%), прогулянки та подорожі (45,5%), алкоголь (9%) і цигарки (3%). Окремо респонденти стимулами для творчості називали колективи літстудій, членів сім’ї, особисте життя, спостереження, людей, життя і смерть, активний відпочинок (творчі вечори, фести, концерти).

Першими слухачами (читачами) твору, як правило, стають рідні (51,5% опитаних) або колеги по творчості (33,3%). Друзям демонструють свої твори 9% анкетованих, духовному наставнику – 6%, нікому, доки твір не буде надрукований – 6%. Окремі особистості практикують відразу ж викладати свої твори в Інтернет або показувати їх “музі” чи “обраним”.

Учасники літературного табору у переважній більшості не цураються роботи над текстами. “Довго й нудно правлять” свої твори 12% опитаних, 24,2% – редагують їх після того, як отримають думку шанованої людини. Найбільша кількість респондентів (45,5%) правлять твори після того, як вони полежать. Виявляється, для письменників слушною є порада Буало:

Спешите медленно и, мужество утроя,
Отделывайте стих, не ведая покоя,
Шлифуйте, чистите, пока терпенье есть:
Добавьте две строки и вычеркните шесть.

І лише 12% опитаних взагалі не вдаються до редагування щойно написаних творів.

Майже всі респонденти схильні навчатися творчим методам. При цьому, 39,4% з них заявили, що навчатися обов’язково потрібно, а 54,5% підкреслили, що навчатися потрібно, якщо є бажання. Лише по одному респонденту зазначили, що навчання зайве чи вже “воно само відбулося”.

На думку опитаних, для більш ефективної творчості потрібно постійно і важко працювати (39,4%), чи просто пасивно чекати відповідного натхнення (33,3%). Частина респондентів (18,2%) вважають, що для цього потрібно шукати епатажні теми, відчувати (6%), “пізнавати світ, людей, природу, себе”, “чути внутрішній голос” тощо.

В анкеті зроблено також спробу визначити, яке місце займають книги інших авторів у житті письменника. Як уже зазначалося, читання є одним із ключових стимулів творчості, “творчим центром життя письменника” (Стівен Кінг). За результатами опитування виявилося, що 66,7% респондентів або зараз читають книгу для душі, або прочитали її минулого тижня; 21,2% анкетованих зазначили, що прочитали книгу минулого місяця. Більша частина опитаних (57,6%) читає твори, написані в улюбленому жанрі, по 12% респондентів – студіює наукові дослідження з питань творчості або знайомиться з життям творчої особистості. Лише 9% не змогли згадати, коли прочитали останню книгу.

Знайомство з учасниками літературного табору “Калавурня” засвідчило, що не святі горшки ліплять. У мистецтві виявилося чимало методів, які можна засвоїти, опанувати, і, як стверджував Гете, “якщо нам відомі ці невеликі прийоми, багато з того, що спершу видавалося дивом, стає грою”. Але ж потрібно пам’ятати, що на кожного, хто спокуситься стати на шлях великої забавки під назвою “Творчість”, чекають чималі випробування… Однак, якщо у вас є талант і не лякають важка праця, недоспані ночі, конфлікти з близькими та рідними, пошуки меценатів, примарна слава, невизначене майбутнє etc – ласкаво просимо до письменницького гурту!

Олександр Солодар

П’ятикнижжя Могилкове,
або перетягування ковдри “На себе”…

На себе. Збірка поезій. – Черкаси: Брама-Україна, 2008. – 88 с.

Амбіції – рушій прогресу. На одному із засідань Черкаського літературного об’єднання ім. Василя Симоненка Людмила Тараненко порівнювала процес творчості із підготовкою спортсмена – стрибуна: аби взяти рекордну висоту треба піднімати планку вище від своїх сьогоднішніх можливостей. Лише той, хто бачить ціль, спроможний дійти до неї. Навіть крізь стіну. Як у старому доброму фільмі “Чародії”. Але ніхто не застрахований – ні спортсмен, ні чарівник, ні, тим більше, мистець – від переоцінки своїх можливостей. Ота переоцінка нерідко є причиною падінь і синців, розчарувань і зневіри. Тому досвідчений тренер піднімає планку для стрибуна повільно, сантиметр за сантиметром. Тому наставник-чарівник формує в учневі спочатку впевненість і віру у свої сили, уміння бачити кінцеву мету, а вже потім навчає неможливому – ходити крізь стіни.
Проте навіщо проходити крізь цеглу і залізобетон, коли в кожному будинку є двері? Певно, саме тому редактор і упорядник колективної збірочки поезій, яка цього року побачила світ у черкаському видавництві “Брама-Україна”, Сергій Могилко заявив: “Ми дали можливість кожному відкрити двері “На себе”. Двері у світ, де не диктують правил”. Зважаючи на акценти – зухвало чи просто самозакохано, але… Двері не завжди відчиняються так, як того комусь хочеться…
Для Сергія Могилка редакторсько-упорядницька робота над колективною збірочкою поезій – друга спроба “засвітитися” на літературній ниві. У поетичному світі він дебютував власною книжечкою “Тут був янгол”. Процес роботи над нею був складним і болючим – з юнацькими образами, максималістською впертістю і затятою самовпевненістю. Спілкування з янголом дало підставі Сергієві відчути свою значимість: “Є у мене і музичний гурт – друзі, які грають музику на мої вірші. Є навіть “фан-клуб” із симпатичних і милих дівчат, та не буду задаватися”. Тепер Сергій Могилко знову “потягнув” ковдру на себе. А щоб не було самотньо, запросив у гості молодих (і не тільки) авторів. “Багато покликаних, та мало вибраних”. Черга довгих переговорів і пошуків меценатів, урешті-решт, завершилася з’явою такого собі п’ятикнижжя, де, поруч із Сергієвими творами надруковані поезії ще чотирьох авторів – Олени Желєзняк, Наталії Рибалки, Оксани Шафоростової і Олексія Юріна.
“Перед вами, – пише Могилко – розпросторені душі п’яти авторів. Кожен з них – окремий інгредієнт п’янкого вишуканого коктейлю. Його варто пити не поспішаючи, смакуючи кожен ковток. Лише тоді можна відчути його цінність”. І додає: “Смачного!” Однак, читачу, не поспішайте насолоджуватися напоєм… Якщо тільки ви не збочинець:

Затхлі думки випаровуються
Смердить як у туалеті…
…. Гидко
Сергій Могилко

Гидко, що упорядник не зовсім порядна людина: обнадіює читача обіцянкою вишуканого напою, а натомість підсовує “делікатеси” власного виробництва. І, до речі, ложкою отакого дьогтю псує враження від в цілому непоганої (як для початківців) збірки.
У книзі вражає образністю глибоко філософська поезія Олени Желєзняк: коли “вітер музики // засипає рани // пісками думок”, а єдине, що нагадує про небо – це “Дощ, // мільйони нескінченних линв”, що падають за законами Безодні. Навіть трагедія стосунків чоловіка й жінки для поетеси постає в семантиці чисел:

Тебе забуто на сім вузликів.
А ти все намотуєш Дантові кола,
не спиняючись на дев’ятому.

Підкуповує щирістю почуттів і витонченим ароматом справжньої жінки лірика Наталії Рибалки.

Все промайне, як лелека у сірому
Небі, з яким я тебе ототожнюю.

… Я стала в чергу – не наважусь вкрасти.
Хотіла на розпродажу життя
За півціни й собі придбати щастя…
Почім любов?

Заповідаються в майбутньому на добротну поезію неоперені ластівенята віршів Оксани Шафоростової:

Він дивний, невловимий, наче вітер –
Мій страх.

Шизофреніями
все обірвалося
й склалося
мріями.

Сосни кронами, мов долонями,
Небеса п’янкі обіймають…

Перлинки вдалих образів і внутрішня енергетика висловлених Оксаною думок за у м о в н а п о л е г л и в о ї п р а ц і дозволяють сподіватися, що рано чи пізно, а її поезія стане на крило.
Олексій Юрін – аксакал серед авторів збірки, бо народився “при Брежнєві”, коли “люд давився вареною ковбасою, ходив на червоні демонстрації і думав, що так і треба”. Мабуть, саме ті часи вплинули на становлення автора як особистості. Бо за внутрішньою енергетикою, смисловим навантаженням, та навіть формою (переважно – це сонети) поезія Олексія дуже відрізняється від творів колег по п’ятикнижжю. Публіцистичність, мітинговість, декларативність… Він і сам свідомий цього, бо не все добре “у нашому домі”.

Не слід топити час в балаканині
З бездушником про вічне і святе,
Із зайдами – про вірність Україні,
З пихатими – про скромне і просте.

“Не перетворюй”, “не виливай”, “не копай” – мітингові гасла, які прошмигнули у поезію. Так і проситься продовжити цей ряд – “не повчай!” Але поза тим – вірю! Вірю щирості почуттів автора, який любить Батьківщину, який болить Батьківщиною. Підтвердження цьому – і в його автобіографії, і у творах. Услід за багатьма патріотами (не без пафосу) Юрін заявляє:

Мій край спокійно житиме без мене,
Та як же я без нього буду жить?!

Але повернімося знову до редакторської роботи над збіркою. Адже, якщо взявся за гуж, не кажи, що недуж. Завдання літературного редактора – вилущити усі авторські огріхи і при цьому зберегти первісне смислове навантаження, ритміку і дух творів. Одначе, на сторінках нашої книжечки можна віднайти чимало алогічних словосполучень, смислових неточностей, русизмів.
Почнемо з редактора і упорядника… Могилко пише: “Все, з чим мене перетинала доля”, але ж за тлумачним словником – “перетинати” – розсікати на частини; рухатися упоперек чого-небудь; перегороджувати шлях… Що хотів сказати автор – тільки йому відомо. Знову в Сергія читаємо: “У кожного між небом і між нами // Мільярди, тисячі натятих швор…” За тим же словником – “тяти” – різати, рубати… Якщо він вкладав саме таке значення у зміст цього слова, то мало бути – “потятих швор”… Хоча за змістом – все ж таки проситься словосполучення “натягнутих швор”. Знущається Сергій і над дієсловами, немилосердно атрофуючи їх. Неологізм “прогонь” як самостійна лексична одиниця змусив би задуматися про його значення не одного лінгвіста, хоча за змістом вірша, це всього-на-всього – “проганяй”, “жени”.
У Олени Желєзняк є словосполучення “заносить барханами”. Але ж бархан – нанесений вітром піщаний горб в пустелі або степу, на якому немає рослинного покриву; материкова дюна. Тому все ж таки мало бути “заносить піском”. Неточно вжитий Оленою вираз “падають вниз”, адже саме слово “падати” означає переміщатися зверху вниз. Тому останнє слово в Олениній конструкції просто зайве.
Оксана Шафоростова в автобіографії пише: “Одного осіннього дня (…) разом із пожовклим листям і дощем на землю упала я”. Бідненька, а падати було не боляче? У пошуках образу можна ду-у-уже далеко зайти і стати поживою для пародиста. Бо далі піде “все по плану “дитсадок-школа-університет”. А чи не рано план курити з дитсадка? Ага, не рано, бо є мрія “в майбутньому власноруч (а чому не власноніж – ?) писати хорошу музику”. Останнє цитоване речення після редакторського втручання мало би звучати просто: “Мрію писати хорошу музику”.
В автобіографії Олексія Юріна є словосполучення “прямо напередодні”. Таке враження, що може бути ще й “криво напередодні”… Не знає Олексій, що не “солдатики радіють серед трав”, а козачки…
А тепер щодо техніки написання віршів. Якщо комусь здається, що поетична творіть – це просте римування – той дуже помиляється. Як і в будь-якому виді мистецтва, в поетиці є свої закони і правила творчості. Тому замало одного таланту, треба ще й каторжної праці, аби відшліфовувати написане. Після уважного прочитання збірочки “На себе” приходиш до висновку, що більшість її авторів не знали або просто ігнорували закони поетики. Хоча, швидше за все, правильним є останнє припущення. Адже не даремно Сергій Могилко у передмові до книжечки говорив про “світ без правил”. Страждає техніка написання віршів у Наталії Рибалки, Оксани Шафоростової, Олексія Юріна. Характерними для цих авторів є зловживання дієслівними і прикметниковими римами або їх неточність (чи відсутність) у “традиційних” віршах: живе – вмре, шибами – невидимий, зморений – долонями (О.Шафоростова), марили – помисли (С.Юрін).
За словами Оксани Шафоростової, література – це хвороба… Тим більше, з ускладненнями, якщо хворіти творчістю Сергія Жадана чи Любка Дереша. Хочеться побажати авторам збірки якнайшвидшого усвідомлення що небо, це не там “де смердить, як у туалеті”, що справжня література – це не сексуальна стурбованість, вульгаризація святинь, перетягування ковдри на себе і заперечення авторитетів. Побажати усвідомлення, що літературна творчість – це не еквілібристика слів, а повне самозречення і важка, всепоглинаюча праця над самим собою.

«Псевдомонологи» у стилі постмодерну

Якщо амбітність – рушій прогресу, то в найближчій перспективі Україна має усі можливості перетворитися на одну з найбільш успішних країн Європи. Адже народжені на межі епох її громадяни – максималісти, оптимісти і романтики-революціонери – шокуючи відверто заявляють, що лише вони і тільки вони володіють істиною в останній інстанції. Не вірите? Відвідайте засідання Черкаського обласного літературного об’єднання ім. Василя Симоненка і почуєте думки на кшталт «не реагую на критику, тому і так гарно пишу» (Олена Довгань), дізнаєтеся, «як приємно вести бесіду на філософські теми із собою» (Олена Желєзняк), відриєте для себе апокаліптичні одкровення від Сергія Могилка:

А я атомний реактор
Якому загрожує вибух
Та ви не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте…
Ду…

Тим, хто всерйоз занепокоєний можливістю ядерної катастрофи, пропоную перечитати невеличку книгу поезій молодого автора, аби спрогнозувати її потенційні наслідки як для розмірено-спокійного культурного життя провінційного містечка Черкаси, так і для української літератури загалом. А поки що беру на себе сміливість поділитися з Вами власними спостереженнями за творчістю Сергія Могилки. Отож…
На засідання обласного літоб’єднання 19-літній Сергій прийшов 14 вересня 2006 року від народження Христового. За його плечима помітно було чималий багаж досвіду і знань, отриманих під час навчання у Черкаській загальноосвітній школі №34, упродовж майже двох курсів української філології та журналістики факультету Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, вишколу в університетській студії «Версії», індивідуальних досліджень творчості Покальчука, Андруховича, Дереша та іншої постмодернової братії, а також у ході спілкування із собі подібними на перехрестях Світової Павутини. У такому всеозброєнні Сергій уже міг стверджувати: „Якщо я поставив перед собою мету писати, то я буду писати. І ніщо мене не зупинить. Теоретично можливо, що я колись перестану творити. Це буде тоді, коли життя стане сірим і монотонним. Але в дійсності це неможливо, оскільки життя – річ мінлива. Оця мінливість і змушує мене писати”. Творчу амбітність підкріплювали і друзі, які вимагали від Сергія … власної книги. Тим більше, що на той час з-під його пера випурхнуло-вийшло-вилізло-виповзло на світ (за підрахунками автора) близько 100 творів! Така їх кількість претендувала на узагальнення і просилася у друковані зшитки. Байдуже, що на той момент не існувало в Сергієві саморедактора, бракувало простого життєвого досвіду, уміння «все бачити і чуть і в людях, і в речах» (Євген Маланюк). Зате штовхало межи плечі власне «Я». І напросився Сергій на жорстку рецензію рукопису. Образ було! Зродилася навіть думка, що не прийде більше Могилко на засідання літоб’єднання, а то й писати перестане. Але – не буває лиха без добра. Критика змусила задуматися молодого автора. Оливи у вогонь роздумів додала редакторська практика у київському видавництві «Смолоскип». І вже за півроку запрацювало Сергієве сито самоцензури (від первісного рукопису книги залишилося трішки більше половини творів), поширшали творчі горизонти, з’явилася глибина у його поезії. Ще раз переконуюся у правоті Романа Іваничука, який стверджував: «Щоб злетіти до неба на Пегасі, треба спочатку в поті чола виорати кам’яне поле». Власне, Сергій Могилко поклав лише першу борозну…
Бачите, як на ранковому сонці вилискують перші скиби?

Сиджу під стінкою
Як смітник
Смітник-самітник
Мене всі минають
Нікому не потрібного
А як кому й потрібен
То лише для того
Аби плюнути в душу
Жбурнути сміття
Живих нарікань
Пораненого часу
Вбитої надії

Проблема самотності не нова у творчості дев’ятнадцятилітніх. Її витоки – у нерозділеному чи втраченому коханні. Так і в Сергія:

Світ змінився, тебе вже нема.
Дощ летить з тихим криком угору –
Там безодня порожня й німа…
Може, треба було мені вчора
За тобою піти крадькома?

Конфліктні ситуації, любовні трикутники, звинувачення і образи – основна тема для його рефлексій.

Я звик до болю…(…)
роби що хочеш
вбивай знущайся
а я не здамся
хіба в оренду?

Так буває, коли юнацькі почуття раз-по-раз потрапляють під безжалісні каблуки кришталевих черевичок, затамовані образи вихлюпуються назовні нахабними, нерідко – вульгарними звинуваченнями довгоногих Попелюшок у всіх мислимих і немислимих гріхах. Емоції вулканять в грудях, прориваються назовні:

... І знову ти наснилася мені, Орисю...
... Не йди від мене! Чуєш? Не іди!
Котися!

А ще автору вдаються неочікувані закінчення поезій–новел («Нірвана», «Колискова», «По розбитому склу мені боляче йти»).
Постмодернове зухвальство дозволяє Сергієві зізнаватися, що він – «ідіот Достоєвського»; заявляти про коротку «інтелектуальну лінію» на руці, але, водночас, виклично-рекламно кидати: «Зате з іншим пощастило». Дівчата, не хочете довідатися, що саме поет мав на увазі?
Узагалі, оце характерне для постмодерну занадто вільне поводження зі словом, оце заступання за межу дозволеного рано чи пізно стане для автора каменем спотикання. Уже зараз у його творчості помітний конфлікт між поетом-ліриком і поетом-провокатором. Поки що Сергію вдається примирити «воюючі» сторони, та чи довго триватиме хисткий мир? І хто переможе у цій війні? Допоки ж протиборство триває, для літературних критиків і пародистів достатньо роботи. Тільки свідомим викликанням вогню на себе можна назвати Сергієве уперте небажання дослухатися до порад помножене на використання в текстах запозичень, багатозначних слів і, зрідка, порушень лексично-синтаксичних норм. Читаю молодого автора:

Сонце розпалює ватрою пристрасть,
Радості сльози виблискують чисті,
Виглянув я на веселе осоння,
Голову згорда підняв, наче сонях,
Мовив устами небесного квіту:
«До тебе тягнусь, та тягнусь проти вітру».

Сонце розпалює ватрою пристрасть,
Ніжно торкається променем листя,
Впав обережно в гарячі обійми
Хлопчик-романтик, сонячний мрійник.
Голову тихо схилю проти вітру:
«До тебе тягнусь, та тягнусь, поки квітну».

От такий ліричний герой: «хлопчик-романтик» із запозиченими «ватрою пристрасті», «чистими слізьми» і «гарячими обіймами»… Ніколи не писав пародій, але ж тут – сама проситься!

Ватрою – пристрасть… Пива півлітра…
Хлопчик-романтик сам на осонні
Голову хилить, мов стомлений сонях:
«Ні, то не дощ… То лише – проти вітру…»

Спокійно, Сергію! Це лише початок. Ще буде й буде у Вашому житті і шпичок поза очі, і товариських порад, і дружніх шаржів. Ще буде й буде!
Врешті-решт, поет перестраховується і зарані попереджає читача:

Що Ви шукаєте у цих рядках?
Сутності? Розумних думок?
Ви помилилися! Муза змінила адресу…

Сергій запрошує Вас у книгу. У власний світ. Він у ньому господар. І нехай кількість вимірів у цьому світі замала для когось; нехай його настрої, емоції, почуття вже повторялися незліченну кількість разів у паралельних світах; нехай архіпелаги образів свідомо чи несвідомо запозичені з творчості попередників – автор «атомним реактором» продовжує процес творення. Не потривожте, бо тоді порушиться рівновага і станеться вибух! Тому

… не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте…
Ду…


Олександр Солодар

Публіковано за книгою Сергія Могилка "Тут був янгол" (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2007. - 66 с.)

По той бік ночі: метаморфози душі в умовах тоталітаризму

Олександр солодар

Будь-яка імперська держава змушена вживати комплекс превентивних заходів щодо упокорення поневолених народів. Найефективнішим засобом позбавлення націй самостійницьких устремлінь стало “системне впорскування комплексу меншовартости (…), насмішкуватого відношення до національних (…) святощей”, стирання їх історичної пам’яті, формування „національно-дефектного, скаліченого психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” типу людини (Євген Маланюк). От уже сімнадцятий рік по смерті радянської імперії Україна ніяк не може позбутися прищеплених тоталітарною системою антиукраїнських світоглядних стереотипів і комплексів. До сьогодні у певної частини суспільства наявні симптоми задавненої хвороби малоросійства. А як інакше можна потрактувати відверто вороже ставлення окремих громадян нашої держави до її національних героїв –– мазепинців–петлюрівців–бандерівців? Ліками від малоросійства є лише історична правда. А правди, як відомо, ніколи не буває мало. Тим більше, у нашому (чужому?) інформаційному просторі…
У 2006 році у Львові Галицькою видавничою спілкою в рамках підтримки вітчизняного книговидання віддруковано новий роман Василя Стефака “По той бік ночі”. Але поза ніччю – не сонячний ранок, а край “аж десь поза пеклом”, де “у будь-який час була одна й та ж година – за північ”. Сама ж ніч “зіткана хіба з українських сліз, зойків, голосінь, передсмертних волань і прокльонів”, уражена “чорною сліпотою”, що “захлинається в чорних руслищах доісторичних ярів та висохлих потоків”. По той бік ночі – життя українського народу в радянській імперії.
По той бік ночі – доля сотника УПА Василя Гнатовича Небесійчука. У 1951 році головний герой твору потрапляє до рук співробітників МДБ. Засудженого на смерть рятує від розстрілу відома тільки йому таємниця одного з транспортів, захованих повстанцями у Карпатах. Аби довідатися про таємничі скарби, чекісти 39 років намагаються зламати в’язня. Фізичні тортури, медичні експерименти, одинадцять розстрілів, спроби дискредитації в очах соратників по боротьбі виявилися марними. Катам було невтямки, що Небесійчуком рухала пасіонарність. Навіть у хвилини розпачу герой не просить милості у ворогів, а звертається то до Бога з молитвою “спалити вогнем життєвотворчим всю кволість у серці моєму”, то до мальованих вугликом на стіні коника і “човна з кочетом і веслами” з проханням “винести поза ці сопки, поза Уральські гори, на ясні зорі та на чисті води”. В’язень живе Україною. В’язень болить Україною. “Віддавна вже йдемо не попереду, а плентаємося позаду, і безголів’я водить нас пітьмавими шляхами, і хижі звірі терзають наші трупи, – може, то такий наш природний стан – бути сліпими й ходити навпомацки опівдні? Скільки разів ми сіяли, а нічого було жати?” Одначе, на тлі розпачу і декадансу превалює думка, що “жодна боротьба за волю свого народу не буває даремною”, що виборювання права нації на самостійне життя не здобувається “інакше, ніж власною кров’ю”. Врешті, Василь Небесійчук розуміє, що не вдався Мойсеєм, що він – лише “простий гуцульський син, який хотів дуже мало – жити з правдою, без налигача, і за те терпить муки”.
Пам’ятаєте притчу про те, як важко давалося навчання управління державою одному зі спадкоємців фараонового престолу? І от мудрець вивів принца Єгипту на широкий пшеничний лан, забрів посеред хлібів і став ножицями зрізати усі колоски, які так чи інакше виділялися на тлі загалу: чи то були зависокими, чи заважкими. Запитав тоді учитель учня: “Знаєш тепер, як управляти державою?” І отримав ствердну відповідь. Така ж система “природного” відбору ефективно працювала в радянській імперії. “Кращих із нас, – каже Василь Небесійчук, – із року в рік, із століття в століття передчасно забирала сира земля або гнула й ламала каторга. Залишалися сірі із мрією вижити за власну ціну, досягти чинів і повного коритця”. Навіть у неволі сотнику УПА болять мутації української душі. “Зміни, які сталися на Батьківщині, таки проти тебе – коли люд став соромитися вчорашньою славою”, коли серед народу чортополохом розплодилися “покручі, мояхатаскрайні, боягузи, мамії”, коли “заплилі московським жиром пристосуванці урівнюють власний конформізм скрученою дулею в кишені”.
Реальна свобода покручів постійно обмежена страхом втрати життя, матеріальних благ, певних суспільних переваг. На відміну від пасіонаріїв, мояхатаскрайні нездатні до рішучих дій, неспроможні на подвиг. “Хто не зважувався діяти, щоб піднести своє життя на нову висоту, хто байдуже задовольнявся власною немічністю, ті не можуть не боятися смерти, пам’ятаючи про той вирок, який вона виносить їхньому життю, що пройшло намарне. Такі ніколи не жили на повну силу, та й чи жили вони взагалі?” (Альбер Камю). Антигероями роману стають особи, які у силу обставин і власної ущербності заступили за межу порядності, людяності, зрадили товаришів по зброї, стали катами чи їх прислужниками. Один із таких персонажів – справжній манкурт із фізично утятою в таємній лабораторії пам’яттю в’язничний наглядач Архип Лукашенко. Але, незважаючи на лоботомію, ще жива душа змушує Лукашенка збунтуватися і стати на бік в’язня. Василь Стефак виписує також портрет українця-малороса професора Костюка. Останній усвідомлює свою ущербність, але тут же знаходить їй виправдання: “Ми справді нікчемні актори. Та завдяки саме нікчемству ми вижили… А вже завдяки нам село чи місто зберігає свій голос і свою самобутність”. Чи не подібну життєву філософію сповідувала і сповідує сьогодні значна частина українського суспільства?
Упродовж усього роману поруч з Василем Небесійчуком завжди присутні його кати–кадебісти: лікар-маніяк з таємної лабораторії Воронов, генерал Клейменов, полковник Зеленцов. У диспутах в’язня і Зеленцова постає проблема ментальної неспроможності росіян визнати право українців на власну державу. Як зізнається Василь Стефак, матеріалами для створення діалогів стали інетівські обговорення української проблеми на російських чатах. Отже, вкладені до уст полковникові КДБ українофобські думки не що інше, як сьогоднішнє ставлення пересічних росіян до України.
Кадебісти бояться колишнього повстанця як людину, що вижила в нелюдських умовах, не піддалася вигадливим тортурам, не зламалася. Вони ненавидять Небесійчука як особу, яка поставила під сумнів доцільність існування радянської імперії. Адже “росіяни схильні приписувати “бандерівцям” ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до національно свідомих українців, і тоді теза “ми їх ненавидимо” змінюється на більш зручну і психологічно виграшну – “вони нас ненавидять” (Ігор Лосєв). У поєднанні із безсиллям домогтися від в’язня необхідних зізнань ненависть кадебістів стає безмежною, цинічною і жорстокою. Наприкінці роману вона матеріалізується у немилосердне побиття головного героя. Але Василь Небесійчук залишається жити. Адже він потрібен ще Україні… Потрібен для розвінчування імперських міфів, ствердження незалежності, формування по-справжньому вільних громадян Української Держави.

Холодноярські привиди Миколи Негоди

Олександр Солодар
Уперше про письменника Миколу Негоду я довідався ще наприкінці 1970-х років. Заочно познайомила з відомим письменником, автором тесту незабутньо пісні “Степом, степом...” моя старша сестра Наталія. Їй випала честь поспілкуватися з метром на обласному семінарі творчої молоді. А невдовзі до рук потрапив і роман Миколи Тодосовича “Холодний Яр”. Цікавий, захоплюючий твір про історію рідного краю. Прочитаний на одному подиху. Де ж було мені, радянському школяреві, тоді знати, що “історія”, як і “творчість” зараховані на ідеологічну службу тоталітарного режиму...
У 1989 році працюю в Івано-Франківському обласному державному архіві. На сторінках львівського альманаху “Червона калина” (жовтень 1932 – листопад 1934 рр.) натрапляю на роман-спогад полтавчанина, колишнього старшини – кіннотника Запорізької дивізії армії УНР, холодноярського осавула Юрія Горліс-Горського (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський) “Холодний Яр”. Важко передати враження від його твору. Безперечно – шок! Усе, що мені було відомо про недавню історію рідного краю виявилося брехнею. Ще у передмові до першого книжкового видання роману 1935 року Юрій Горліс-Горський зауважував, що “деякі совєтські “українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських “кулаків” проти “братнього” московського та українського “пролетаріяту”. Те ж саме намагався зробити і Микола Негода, “запозичивши” багато сторінок з роману колишнього холодноярського старшини.
Юнацький максималізм ставив десятки запитань і вимагав на них відповідей. Це спонукало розпочати дослідження історії національно-визвольних змагань початку ХХ століття на Чигиринщині.
Якось після одного з літературних вечорів, що проходив у Черкаській обласній бібліотеці для юнацтва ім. В. Симоненка, випало іти до зупинки разом з Миколою Негодою. Делікатно порушив тему про роман “Холодний Яр”. Відчувалося, що письменник не налаштований відповідати на “незручні” запитання. Розмова відверто не клеїлася. Попрощалися, хоча моя цікавість не була погамована.
Усе ж я не полишав надії відтворити картину написання Миколою Тодосовичем скандального роману. І допомагали мені в цьому обставини. То траплялася на очі якась частина тексту у часописі чи книзі, то занотовувався окремий фрагмент спогадів… Слово до слова, думка до думки – в уяві поставала епоха, в якій народжувався “Холодний Яр” Миколи Негоди…
Виявляється, або під час нашої подорожньої розмови, або невдовзі після неї письменник розпочав роботу над черговим історичним романом “Отаман Мамай”. Книга вийшла друком у 2005 році в черкаському видавництві “Брама – Україна”. У передмові до неї автор згадає про червневу 1942 року зустріч з Юрієм Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. “Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У 1955 році Миколу Тодосовича Негоду прийняли до Спілки письменників України, видавництво “Радянський письменник” випустило його збірку віршів “Ростуть сини”, а вже наступного року письменник очолив Черкаське обласне літературне об’єднання. Як для молодого випускника Московського літературного інституту кар’єра складалася досить вдало. Однак, радянській владі необхідні були не лише лояльні, але й ідеологічно “правильні” літпрацівники. А задля цього необхідно було створити відповідного забарвлення майстерштик…
У 1956 році радянське інформаційно-пропагандистське відомство поширило інформацію про проникнення в Угорщину на допомогу “контрреволюції” українських націоналістів. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Юрій Горліс-Горський. “Воскресіння” загиблого ще у вересні 1946 року за загадкових обставин автора холодноярського епосу, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання “Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди “Холодний Яр”.
Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про “воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані “виписи з тієї “страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору “обструкцію”?
У 1971 році в київському видавництві “Радянський письменник” з’явився роман Миколи Негоди “Холодний Яр”, в якому героїчні постаті борців за волю України постали бандитами. Микола Тодосович зізнавався, що у його творі “без посилання на першоджерело” були використані “окремі виписки з тієї “страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. “Але вони, ті виписки, – бідкався письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”.
Робота над романом тривала понад 20 років. Одних лише авторських спогадів для написання книги було замало. Необхідно було студіювати архіви, працювати з людьми. Відомо, що Микола Тодосович активно записував розповіді жителів Чигиринського району про події початку ХХ століття, збирав світлини і документи. І ніякого тобі стеження, ніяких утисків. Більше того, за цей час Микола Негода як керівник обласного літературного об’єднання 5 разів обирався депутатом обласної ради спочатку по Канівському, а згодом – по Васютинському виборчих округах. Під час одного з передвиборчих турів Чорнобаївським районом Микола Тодосович запитав у виборців, чому б їм не вибрати депутатом якогось директора главку. Одна з жінок, присутніх на зустрічі, відповіла письменнику: “А хто з нами поговорить так, як Ви. А ви їздите, слухаєте, розбираєтесь. Директори ж – як жирні коти, на нас уваги не звертають”.
За словами Миколи Негоди, у 1971 році на одному із засідань обласного літературного він зачитав сторінки першого розділу книги. Наприкінці зустрічі незнайомий чоловік, який тихенько просидів у куточку, почав задавати провокаційні запитання автору. Усе б – нічого. Погомоніли і розійшлися. Але вже невдовзі газета “Черкаська правда” опублікувала статтю Попова “Холодний Яр” і його герої”, в якій нищівній критиці було піддано творчість письменника. За таких обставин Микола Тодосович припинив керівництво літературним об’єднанням. Більше того, саму студію тоді просто “розігнали, обвинувативши в усіх мислимих і немислимих гріхах”.
Можна було б назвати ці події переслідуванням за допущені в романі ідеологічні помилки, якби не одне “але”… За словами письменника, між ним і тодішнім першим секретарем Черкаського обкому компартії О. Андрєєвим чорна кішка перебігла. Все почалося з написання Миколою Негодою листа критичного змісту на адресу першого секретаря. Після цього було організовано процес виявлення ідеологічних відхилень у творах Миколи Тодосовича та публікація критичних статей у місцевій пресі.
Ситуація ускладнилася восени 1972 року, коли було зареєстроване Черкаське обласне відділення Спілки письменників України. Цікаво, що у листах кияни – друзі Миколи Негоди вітали голову літературного об’єднання зі створенням регіонального представництва Спілки й авансом – із тим, що вперше за багато років керівництва на громадських засадах літоб’єднанням він зможе отримувати зарплатню. Себто стане відповідальним секретарем організації. Однак, рішення про призначення керівника приймалися не членами Спілки письменників, а у обкомі партії. Відтак О.Андрєєв категорично виступив проти призначення Миколи Негоди на посаду керівника організації. Головою правління черкаського відділення СПУ став поет Федір Моргун.
У 1978 року на ціле десятиріччя з ініціативи першого секретаря обкому партії Івана Лутака посаду голови обласної організації СПУ обійняв Микола Негода. Але ж пам’ятаємо, що у 1970-х роках дисидентів на відповідальні посади не призначали… Швидше за все, шестирічне “замовчування” письменника було пов’язане, насамперед, з особистим його конфліктом з “жирним котом” – партійним функціонером, а вихід у світ роману “Холодний Яр” став лише приводом до “утисків”.
Як би там не було, але холодноярський хрест для Миколи Негоди виявився тяжким. Чи не все життя письменнику доводилося сповідатися перед самим собою, для друзів і ворогів шукати “зрозумілі” пояснення мотивів написання свого першого історичного роману, і разом з тим – нести з собою тільки йому відому таємницю.

Джерела та література:
1. Авторські польові дослідження. Записано від Миколи Тодосовича Негоди 18 березня 2005 р. м. Черкаси.
2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів, “Червона калина”, 1992.
3. Дерзати! // Дніпрові зорі. Альманах Черкаського літоб’єднання – 1956.
4. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998. – с. 118 – 120.
5. Культурно-мистецька хроніка. // Партія веде. – Черкаси, 1955.
6. Негода М. Отаман Мамай. Черкаси, “Брама – Україна”, 2005.
7. Негода М. Холодний Яр. – К.: “Радянський письменник”, 1971.
8. Розумовський М. „Одійдіте, недруги лукаві... Друзі, зачекайте на путі”. // Голос України. – 3 грудня 2002 р. - №227.
9. Ще одна письменницька організація. // Радянська Україна. – 26 листопада 1972 р.

„Холодний Яр”: історія однієї книги
Без вагань. Ти – є, ти – будеш. Встань, бо ти – не раб.
Се тобі лише здалося, що воно – гора.

Просто в чоло. Межи очі. В той кирпатий ніс –
І балван ось розлетиться на струхлілий хмиз.

Ти повірив, що скінчилось, і що нас нема,
Що пожерли тиф і мука та ще й рідна тьма, -

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.

Євген Маланюк
„Балада про Василя Тютюнника”

Вони втратили все: коханих, рідню, статки і поховали сподівання на власну Державу. Але, розвіяні вітрами еміграції, вони продовжували жити й боліти Україною. А там, а там далеко над Дніпром настала затяжна чорна ніч: терор і репресії, здавалося, зламали хребет українцеві. Ні натяку на спротив. Мовчав Холодний Яр, який іще ще вчора дихав вогнем на ворога, стікав кров’ю, але боровся до останнього подиху. Наддніпрянщина стояла на порозі колективізації і голодомору, а її кати писали, перефарбовуючи біле на чорне, історію повстанського руху. Ще у 1927 році у Харківському Державному видавництві побачила світ книга Б. Козельського „Шлях зрадництва й авантур (петлюрівське повстанство)”, в якій окремий розділ було присвячено діяльності Холодоярського „право-лівобережного окружного повстанського комітету” та підконтрольних йому збройних формувань.
Що залишалося робити їм, відірваним від Батьківщини повстанцям – чорношличникам, воякам армії УНР? Змиритися з долею? Пустити кулю в скроню? Але ж там, але ж там... була зганьблена, зґвалтована, упосліджена, упокорена Україна... Окроплена потом і кров’ю, вистраждана і омріяна Україна. Ні, вони покинули власні домівки не задля того, аби вмерти на чужині, а для продовження боротьби. Їхньою зброєю стають не кріс, не шабля, не стилет, а стилос. І постають у Празі, Відні, Берліні, Парижі часописи, сторінки яких повняться праведним гнівом до катів України, численними споминами про визвольні змагання і закликами до продовження боротьби. Однак, значна частина наддніпрянців не змогла відірватися від української землі. Прихистком для них стала окупована поляками Галичина. Сотні втікачів з Великої України стають активістами національних культурно-просвітніх товариств і громадського політичних організацій Львова, Станіслава і Тернополя, дописувачами десятків українських періодичних видань краю. Вони починають писати трагічно-героїчну і романтичну історію минулих визвольних змагань „без прикрас і купюр”.
З жовтня 1932 по листопад 1934 рр. на сторінках львівського альманаху „Червона калина” з’являється роман „Холодний Яр”, автором якого був полтавчанин, колишній старшина – кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії армії УНР, холодноярський осавул Юрій Горліс-Горський (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський). Уже журнальна публікація роману сколихнула українську громадськість Галичини. За словами автора передмови до одного з сучасних видань цієї книги Романа Федоріва, „в читальнях „Просвіти” провадилися колективні вечірні читання. Жорстка правда про повстанську боротьбу в легендарному козацько-гайдамацькому Холодному Яру захоплювала читачів, виховувала у них любов і пошану до великого змагу українського селянства за свою волю”. Популярність роману спонукала видавців альманаху „Червона калина” видати його окремою книгою. У 1935 році виходить перша її частина, а в 1937 – друга. У передмові до цього видання Ю. Горліс-Горський підкреслює, що до написання роману його спонукала відсутність „у нашій історичній літературі” ґрунтовних досліджень національно-визвольного руху та наполегливість ворога, який „вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє”. Автор також зауважує, що „деякі совєтські „українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських „кулаків” проти „братнього” московського та українського „пролетаріяту”. Згадує автор і названу вище книгу Б. Козельського, яка „стала підручником для чекістів, як боротися з „контр-революцією” в Україні”. За браком документів Ю. Горліс-Горський відмовився від пропозиції створення історичної монографії, а вдається до написання „повістряської” книги „для широкого загалу”. При цьому, незважаючи на хронологічні неточності і відсутність датування окремих подій, надзвичайне емоційне авторське забарвлення тексту, роман залишається одним із найцікавіших і найповніших джерел з історії національно-визвольних змагань на Чигиринщині.
Волею долі опинившись навесні 1920 року в південній частині тодішньої Київської губернії, Ю. Горліс-Горський став свідком кульмінаційних подій боротьби українського селянства проти більшовизму, учасником багатьох виграних і програних битв, неймовірних майже детективних пригод і історій, одним із будівничих феноменальної Холодноярської республіки. Її організаційні початки припали на 1918 рік, коли жителі с. Мельники створюють загін самооборони для захисту населеного пункту і славнозвісного Мотронинського монастиря від реквізицій, нападів і пограбувань, здійснюваних окупаційними німецькими військами, залишками деморалізованих військових частин колишньої російської армії, а то і просто бандитів-мародерів. Навесні 1919 року холодноярське військове формування вже в якості куреня входить до 3-го гайдамацького полку Армії УНР, бере участь у боях з збільшовиченими військовими частинами. Докорінні зміни в Холодному Яру відбулися на початку червня 1919 р., коли місцевий курінь об’єднався з повстанським григор’євським загоном Уварова. У складі останнього до Холодного Яру прибули чигиринські ревкомівці – члени УПСР і колишні діячі Центральної Ради Омелян Дзигарь і Логвин Панченко. Саме в цей період уперше на Чигиринщині з’являються листівки за підписом інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру з чітко окресленими антибільшовицькими позиціями та закликом до повстання проти “грабіжницької комуни”. Певно, з „партійної” ініціативи чигиринців в Холодному Яру упродовж літа відбувається структурування окружного повстанського комітету, під керівництвом якого в селах повіту утворюються загони самоохорони, а вже у жовтні у с. Матвіївка проводиться селянський повітовий з’їзд „представників охоронних сотень”. Після з’їзду холодноярці повели наступ проти денікінців на Черкаси. На той час військове формування перетворюється в окрему бригаду у складі Холодноярського, Білопольського і Білоярського куренів. У свою чергу курені поділялися на окремі загони – відділи, що формувалися по селах. Постійно діяли загони Солонька (згодом – Щириці-Мамая) в Дніпровських плавнях (200 – 500 осіб), Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари (до 300 осіб), постійний відділ – комендантська сотня Холодного Яру (близько 800 осіб), а також загони Кваші та Загороднього. При загальній мобілізації до зброї ставало від 5000 до 7000 осіб. При цьому бригада постійно поповнювалася рейдуючими повстанськими загонами. Так, у вересні 1920 року після об’єднання холодноярців зі Степовою дивізією Блакитного (Осауленка) повстанське з’єднання досягло чисельності в понад 20000 бійців.
Діяльність повстанських відділів Холодного Яру та місцевого окружного повстанкому швидко привернули увагу українського уряду. Сюди для організації Південної повстанської групи прибув полковник штабу Симона Петлюри Гулий-Гуленко. А на початку 1920 року до Холодного Яру спрямували свій похід дві групи армії УНР: Г. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника. На початку лютого вони зустрілися в селі Медведівці з холодноярцями. Тоді ж останні отримали “вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі Холодного Яру в загальному повстанчому рухові”. Наявність окружного повстанського комітету – військово-політичного органу, який представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні (звідси – і назва в документах “Право-Лівобережний повстанком”), координував діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на підконтрольній йому території, наділяла холодноярців більшим авторитетом серед селянства порівняно з іншими повстанськими відділами. Повстанком ініціював проведення окружних з’їздів, на яких обиралися його нові члени та військове керівництво збройними відділами округи.
Військово-політична ситуація вимагала постійного контакту з урядом та штабом Армії УНР. У різні періоди холодноярські делегації до них очолювали Юхим Ільченко і Юрій Горліс-Горський. Водночас, штаб Симона Петлюри сам намагався встановити зв’язки з розрізненими повстанськими відділами в Україні і узгодити їх діяльність. На початку серпня 1920 року до Холодного Яру прибув представник Всеукраїнського Повстанського комітету Іван Діхтяр-Хоменко. Зв’язковий від С. Петлюри “у серпні і вересні (...) обійшов такий район: Ананьїв, Одеса, Єлисавет, Голта, Умань і Балта”. Проходячи за цим маршрутом, він неминуче мусів потрапити і до Холодного Яру. Найвірогідніше, окремим дорученням для нього була організація наприкінці серпня – на початку вересня 1920 року масового повстання в Україні. Саме в цей час активізували військову і політичну діяльність відділи, підпорядковані окружному повстанському комітету. Під контроль повстанокму переходить практично весь Чигиринський повіт (за винятком територій поблизу залізниці). Холодноярці роблять спробу захопити м. Черкаси. Тоді ж Олександрійська дивізія Пилипа Хмари перебрала під свій контроль Олександрійський повіт Кременчуцької губернії. В таємному бюлетені інформаційного відділу РНК УСРР відмічалося, що “на території Черкащини існував Холодноярський Повстанський комітет, що здійснював політичне керівництво повстанством, підтримував зв’язки з закордоном і діяв за директивами останнього. Повстанком був, так би мовити, цивільною владою повстанців.”
Навіть незважаючи на проголошену більшовиками політику непу, військову амністію і капітуляцію у серпні – вересні 1921 року окрповстанкому та цілого ряду отаманів, Холодний Яр продовжував залишатися базою антибільшовицького руху. У цей період відбулася лише зміна тактики повстанської боротьби – значні військові формування припинили діяльність, а їх бійці, користуючись амністією, повернулися на місця постійного проживання. Їм на зміну прийшли невеликі мобільні військові загони, які, за підтримки місцевого населення, вдалися до методів партизанської війни. Як відмічали радянські органи, в повіті “великих банд немає, немає повстанства, немає отаманів, але є терор, є прихована робота отаманів петлюрівської орієнтації”. Упродовж 1922 – 1926 років на Чигиринщині діяли загони Грищенка, Курінного, Коваленка, Петренка, Валового.
Юрій Горліс-Горський не був свідком останніх сторінок героїчної боротьби холодноярців. Навесні 1921 року за завданням окружного повстанського комітету він відправляється за кордон для встановлення зв’язку з урядом УНР. До його повернення на Чигиринщину залишалося понад 20 років... Однак, в довгу дорогу із собою він забрав пам’ять про героїв визвольних змагань, портрети яких і знайшли відображення в романі „Холодний Яр”. Цікаво, що Ю. Горліс-Горський не звинувачує в поразці українського національно-визвольного руху нікого з його провідників. Письменнику вдається встати над амбіціями як сучасників, так, власне, і наступників, які вишукували причини національної катастрофи в діях того чи іншого лідера, а зазирнути в глибину української ментальності. На сторінках роману автор констатує факт братовбивчої війни, яку вела проти власного народу на боці більшовиків певна частина „свідомих українських націоналістів”, потрапивши під впливи „батька” – чигиринського отамана Свирид Коцура. На жаль, явище такої „отаманщини” було характерним загалом для всієї України, з чого з успіхом скористалася червона Москва. Знову повторилася історія ХVІІ століття, коли, за словами Самійла Величка, через „незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали”. Окрім того, Ю. Горліс-Горський „найбільшою вадою українського повстанця” називав прив’язку до рідної стріхи, біля якої він „воліє крутитися (...), аж поки його розстріляють”. На його думку, в Україні в той час просто не виявилося нового Хмельницького, який би знову зумів зорганізувати „непевну, хитку, але й страшну силу” народного гніву, утримати її в своїх „певних і нехитких руках вождя, що вірив би у самого себе і накинув би ту віру підвладним”.
У червні 1942 р. Юрій Горліс-Горський знову потрапив до Холодного Яру. Він поселився в повітовому центрі – Олександрівці, подорожував Чигиринщиною, збирав свідчення від учасників Холодноярської бригади, багато фотографував, читав селянам лекції про перебіг війни і розкол в націоналістичному таборі. За підтримки колишнього холодноярського старшини, а тепер заступника начальника Чигиринської районної Служби порядку Луки Полудня Ю. Горліс-Горський організував мітинг та панахиду на могилі Василя Чучупаки. Із собою у Мельники він привозить двотомник львівського видання роману „Холодний Яр”, один з примірників якого залишив батькам отамана. У передмові до ще не надрукованого роману „Отаман Мамай” Микола Негода згадує про червневу 1942 року зустріч з Ю Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. „Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, „Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У листопаді 1943 року Ю. Горліс-Горський був уже у Львові. Згодом на нього чекав табір для переміщених осіб у Новому Ульмі (Німеччина). А 27 вересня 1946 року за загадкових обставин автор холодноярського епосу був убитий. Але його книга продовжувала самостійне життя...
У одній з розвідок Романа Коваля згадується розповідь Кузьми Дасіва про поширення радянським інформаційно-пропагандистським відомством інформації, згідно з якою у 1956 році в Угорщину на допомогу „контрреволюції” проникли українські націоналісти. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Ю. Горліс-Горський. Його „воскресіння”, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання „Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди „Холодний Яр”. Як зізнається сьогодні Микола Тодосович, у його романі „без посилання на першоджерело” були використані „окремі виписки з тієї „страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. „Але вони, ті виписки, – бідкається письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”. Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про „воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані „виписи з тієї „страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? Так чи інакше, а вже у 1971 році у київському видавництві „Радянський письменник” з’являється роман Миколи Негоди, в якому героїчні постаті борців за волю України постають бандитами. І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору „обструкцію”?
Тим часом роман Горліс-Горського „Холодний Яр” було перевидано двічі: 1961 року у Нью-Йорку та 1967 року у Лондоні. Довго, дуже довго книга ішла до читацького загалу в Україні. Лише у 1992 році письменник Роман Федорів долучився до організації її перевидання в Україні. Знову, як і вперше, вона побачила світ у львівському, щойно відродженому видавництві „Червона калина”. 15-тисячний наклад миттю розійшовся по руках. У 1994 році було випущено додатковий тираж роману – і вкотре „Холодний Яр” напрочуд швидко зникає з полиць книжкових магазинів. Книга – пригодницький роман. Книга – історична хроніка. Книга – ідея.
„Готов нових борців, Холодний Яре! Живе Україна! Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших молодих кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!”


Олександр Солодар,
м. Черкаси

ЛІКИ ВІД МАЛОРОСІЙСТВА,
або роздуми над творчістю Євгена МаланюкаЗбагнути генія надзвичайно складно. Лише фрагменти його іпостасі доступні для споглядання звичайними смертними. Охопити поглядом таку постать вдається лише з відстані. Найчастіше – часової. Звіддаля постає Титан, але при цьому з поля зору зникають тисячі тисяч фрагментів характеру, індивідуальних рис і рисочок. На зміну предметному, часто чуттєво-емоційному його сприйняттю приходить сприйняття міфологічне. Те, що не піддається аналізу і осмисленню – дофарбовується, дописується, дотрактовується до рівня ідеально простого й зрозумілого для широкого загалу явища. Виліплений у такий спосіб образ, як правило, далекий від оригіналу настільки, наскільки далекий від реального побутовий образ „діда Шевченка у смушевій шапці”.
Писати про генія тим тяжче, чим більше про нього написано. Надто про Євгена Маланюка – велетня Сили і Духу на одвічному полі боротьби добра і зла, порядку і хаосу, волі і рабства. Адже полярність оцінок його життя і творчості присутня як у дослідженнях однодумців, так і в студіях ідейних противників. Однак, ані перші, ані другі не могли пробачити Маланюкові його принциповість і безкомпромісність. Для соратників поет був ненависником, обпльовувачем і очорнювачем святинь, „настовбурченим і бунтарським вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ” (Ю. Липа), а для ворогів – найлютішим злом і фашистом. Спробуємо абстрагуватися від цих визначень, і на відстані (з позиції сьогодення) ще раз поглянути на його постать, принагідно реставруючи історичне тло, яке творило поета, і яке безпосередньо творив Поет.
Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 р. у с. Архангород Херсонської губернії (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської області). Безкраїй степ, річка Синюха, а ще дідівський „україноцентризм” стали вирішальними факторами формування особистості майбутнього поета.

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, -
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

Після закінчення Єлисаветградського реального училища Маланюк розпочав навчання у Петроградському політехнічному інституті, але закінчити його не вдалося. З початком Першої світової війни був мобілізований до армії, навчався у Київській військовій школі. Згодом командував кулеметною сотнею 2-го Туркестанського стрілецького полку. Фронти і бої. Українізація царської армії, де “з кожним днем все більше й більше ріс самостійницький рух”, а в середовищі українців-солдат ширилося „бродіння проти “кацапів” . У 1917-1920 роках як старшина армії УНР Євген Маланюк бере участь у визвольних змаганнях. На деякий час доля зводить його з генерал-хорунжим, начальником оперативного штабу армії Василем Тютюнником . З 1920 року перебуває в еміграції (спеціальні польські табори для інтернованих українських військових у Стрілково, Щипіорно і Каліші). У 1923 році він виїздить до Чехо-Словаччини і згодом розпочинає навчання в Українській господарській академії у Подєбрадах на гідротехнічному відділі інженерного факультету. З 1929 року працює інженером у Варшаві. Цього ж року разом з Юрієм Липою засновує літературно-мистецьку групу „Танк” . Разом з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем і Оленою Телігою співпрацює з львівськими журналами Дмитра Донцова („Літературно-науковий вісник” і „Вісник”) . Поети „вісниківської квадриги” сповідували ідею державницької, войовничої літератури, наповненої лапідарною (короткою, пульсуючою) енергію. Саме такі поривання, за Донцовим, „створюють всю гармонію, її не збагнуті стихійні сили, той неясний гін, тую підсвідому волю до життя, які кажуть траві рости, (...) а людську душу сповнюють поривами і пристрастями, що кажуть їй з одважним усміхом йти на певну смерть, відкривати Америку, або мільйони собі подібних гнати на загибель для основання світової імперії” . Донцову услід Маланюк стверджував, що за кожен твір треба заплатити творчим вогнем, інакше вийде антитвір, „бездушна й бездиханна мертвеччина, шматок неорганізованої духом і, значить, не опанованої формою хаотичної матерії”.
Утрата Батьківщини здетонувала в Маланюкові потужним поетичним вибухом. Поет не торгувався, а сплачував. Залишав у кожному творі часточку себе. На сторінках еміграційних українських видань з’являються жорсткі і жилаві його поезії, які ятрили і терзали ще незагоєні рани соратників по боротьбі:

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід... На Захід
На Захід
І услід – реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним тобою вщерть?
1920
„Вчини мене бичем твоїм, Господи”. Мабуть, саме так молилися вигнанці. Але сплітати „вірші з нервів пасма” і „єдиним болем бути” міг лише Євген Маланюк. Бог почув і виконав його прохання. До того ж подарував уміння „все бачити і чуть у людях і в речах”. Гострий аналітичний розум, ерудиція і енциклопедичність укупі з надзвичайним письменницьким талантом, невичерпною енергією і непохитною цілеспрямованістю перетворили колишнього вояка армії УНР в національного пророка, покликаного, „щоб виривати та бурити, і щоб губити та руйнувати, щоб будувати й насаджувати” (Єремії, 1,10). Уже у перших збірках поет з усім своїм шаленством жорстоко таврує найдорожче для нього – Україну. І навчителем на цій стезі для Маланюка стає... Іван Франко. Варто лише порівняти вступну частину Франкової поеми „Мойсей” і другу, найбільш болючу поезію Маланюкого циклу „Діва-Обида”, як відразу ж в очі впадають подібні елементи архітектоніки творів і спільні образи. Те ж „роздоріжжя” – „розпуття”, на яке прирекла історична доля Україну, ті ж чорні фарби для зображення її минулого і теперішнього, те ж очікування на її пробудження. Однак, Євген Маланюк вдається до засобів, які стократ емоційно підсилюють трагізм історичного вироку. Коли Франко у першому ж реченні поеми звертанням до народу з використанням займенника „мій” фіксує свою приналежність до „замученого й розбитого”, то Маланюк у ролі нібито стороннього спостерігача просто констатує, на перший погляд, без будь-якого натяку на співчуття жорстокі історичні факти. Коли для Франка народ – „паралітик той на роздорожжу”, то для Маланюка Україна – „не знати мертва чи жива” розпуста „на розпутті”. Коли для Франка причиною історичного паралічу є сусіди, які „зрадою й розбоєм” скували народ і „заприсягли на вірність”, то для Маланюка „безсила, безвладна, п’яна і німа” Україна з власної волі стала „повією ханів і царів”. Таким чином, на відміну від абстрактного, узагальненого образу Франкового народу Маланюк вимальовує постать конкретної, живої, до того ж – крізь біль, відчуження і ненависть – рідної „бранки степової”. Маланюк таврує її як наречену, що віддалася чужинцеві – ґвалтівникові і не помстилася. Таврує, як матір, що зреклася дітей своїх. Таврує, але при цьому не перестає любити. А тому ганьбу України переживає як власну.
„У такий спосіб з Україною не спілкувалися навіть вороги. Духом Саванароли, шаленством протопопа Аввакума та Івана Вишенського, пристрастю навіжених з папертей віє від цих проклять, від цієї винахідливо-немилосердної лексики” (В. Базилевський). Поет розвінчує і засуджує, але не зрікається зганьбленої, зґвалтованої, покинутої Батьківщини. Більше того, „невтішним митарем” просить вибачення „за богохульні вірші” й „тверді зневажливі слова”. Вибачення в України, а не в сучасників. І понад те, згоджується, коли його називають „духовним Квазімодо”. Згоджується, але як!

Не сперечатимусь: я син свого народу —
Сліпця відвічного, каліки і раба,
І, мабуть, таки-так, що образ Квазімодо
Із образів усіх найбільш мені б припав.

То ж хай оттак: страшний, великий, незугарний
Я — лихом виплекан і викохан у тьмі,
Щоб в рухах дзвонаря нестримано і марно
Казився лютий гнів непримиренний мій.

Щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту
й муки,
Коли регоче хам над неміччю краси,—
Враз вовком кинутись, наллять залізом руки
І кров'ю ворога жагу свою зросить!
1926.
Маланюк – максималіст, що не знає авторитетів, не лукавить і не пристосовується. Страшний дзвонар, покликаний будити приспану національну гідність. Поезія в його руках – „лютий гнів непримиренний”. По війні він залишається воїном, носієм мілітарного начала (О. Ольжич). Недарма ж одне з його еміграційних псевдо – „Військовий”. Як стратег, аналізує, вивчає, вишукує у минулому причини національних катастроф. Оці пошуки привели Маланюка до історичних інвектив Дмитра Дорошенка і політологічних концепцій В’ячеслава Липинського, які звинувачували діячів Центральної Ради у відстоюванні “вузько-партійних” інтересів, реалізації невдалих “соціялістичних експериментів”, продукуванні анархії і неспроможності “вдержати самостійности України” . Саме у Дорошенка запозичує Маланюк норманську (варязьку) теорію походження Києворуської держави. „Видається певним, що мусіла з’явитися якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовинами, до державного життя, який дав йому своєрідну мілітарно-державницьку „ін’єкцію”, який прищепив йому почуття „меча” і „держави”, коротше, виконав волю „Риму” в нашій історії. І таким чинником були без сумніву, нормани, що їх літопис зве „варягами” . У десятках його поезій (цикл „Варяги”, поезії „Варязька балада”, „Варязька весна” та інші) „залізний лад” варязько-римської держави протиставляється „духові степу”, „жорстким вітрам азійським”, „лагоді Еллади” і „безсилій мудрості Візантії”. Саме в „елліністичності душі, – пише Євген Маланюк, – в „елладності” геополітичного положення між Сходом і Заходом – треба шукати причин, чому Україна, „між двома силами” існуючи, не здобулася на більше, ніж бути пляцдармом для боротьби цих сил”. Варязство, що мало творчо-конструктивний вплив на Київську Русь з часом асимілювалося „в хліборобсько-полянськім етнографічнім тілі”, що й привело Україну до втрати державності .
У „Листах до братів-хліборобів” Липинського поет знаходить суголосні йому ідеї „національного консерватизму”, ґрунтовані на становому принципі побудови новітньої держави. Основний державотворчий елемент – „нова українська аристократія” – “найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями”. Найважливішими її рисами мали стати “здібність до творчости” і “войовничий дух”. Політичні оглядачі вже тоді вказували на подібність „станового принципу (клясократії)” Липинського до італійського „фашистівського корпоративізму” . За Маланюком, для подолання „прострацію простору” потрібні „не хліб і мед слов’янства”, „не тропар і не псалом, не молитви, не плач до неба”, а „міцним металом наллята безмовність, короткий меч і смертоносний спис”, „напруженість, суцільність, важкість, повність”. У ретроспективі носіями такого мілітарного духу були варязство княжої доби і козацтво, яке виявилося „зв’язане з тілом нації”, яке „обіймало всіх „ліпших людей” – чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний „шляхтич Речі Посполитої”, чи відважніший міщанин, чи недовчений богослов, чи врешті „посполитий” селянин”. Козацтво – це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини” . Відтак, помиляється Володимир Базилевський, коли ставить під сумнів висновок Євгена Маланюка про козацьке походження Шевченка. Не за родоводом, а за духом Тарас Григорович виявився правонаступником козацької шаблі і став „бунтом майбутніх рас, полум’ям, на котрім тьма розстала”. Не буде перебільшенням, що у такому ракурсі і „залізний імператор строф” є спадкоємцем варязсько-козацького начала.
За Маланюком, „у час вогню і меча”, „коли кругом відважні жмені, і кожному народу спіє геній” Україні не вистачало „незломних легіонів” і „криці єдиної руки”, натомість ніколи не бракувало „вошивих душ, що бабраються в слині”.
Каліка виклятий — такий він і донині!
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль.
Самсоном темним — зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.

Зродив вождів — дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,—
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
В таборі інтернованих, 1921.
Маланюк не був би собою, якби лише зупинився на встановленні діагнозу. Він повинен був дошукатися першопричин захворювання і прописати ліки проти „спокою сліпого раба”, його „слинявої похіті”, „малого, скоцюрбленого, трусливо-лютого, ненависного і заздрого на величність, покірливого на низькість ханських стіп” „павучого серця”. Врешті, прописати ліки проти створеної пануючими імперіями і вже задавненої, хронічної хвороби малоросійства. „Кожна многонаціональна держава (...), – приходить до висновку письменник, – в процесі свого історичного існування, витворювала своєрідний тип імперської людини”. Він формується „систематичним впорскуванням комплексу меншовартості (...), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святинь”, що веде до зникнення „умовних рефлексів” національного інстинкту”. Врешті-решт, утворюється „національно-дефектний, скалічений психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” тип людини, якого Маланюк називає малоросом. „Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція перед боєм”. Маланюк – провидець попереджав чільників „вже Державної України”, що хвороба ця буде „грізним мементо” для самої державності „в часі її тримання й стабілізації” . Точність його прогнозу приголомшує! Адже і „сєвєродонецький сепаратизм”, і мовне питання, і проблеми безхребетності, зрадливості „національної еліти” – симптоми хвороби малоросійства. Творчість Маланюка для хворої нації – нехай гіркі, але надійні ліки. Їх ніколи не було забагато. Їх бракує і сьогодні. Маланюк, за словами В. Базилевського, „архісучасний поет”, а тому потребує „живої присутності”, присутності „залізними віршами”, які „варті вояцьких полків”. Чи не пора якщо не державним діячам, то принаймні, теперішнім патріотам – Терещенкам подбати про видання повного зібрання творів „невгнутого державника”?
У червні 1941 року розпочалася радянсько-німецька війна. Євген Маланюк, який ніколи не був „забіякою” і „нетерпеливим революціонером” і завжди намагався не встрявати „в біжучі громадські справи”, категорично відмовився від пропозиції провідників ОУН їхати з похідними групами на Велику Україну. Йому і далі снилася Синюха, він і далі марив українським степом, але щось його стримувало. Інтуїція? Ангел-охоронець? Уже невдовзі з обуренням і гнівом він сприйме звістку про загибель у Києві від рук німецьких карателів молодших його побратимів по перу Олени Теліги і Олега Ольжича . Письменник продовжує жити і працювати у Варшаві. Інколи він „їздив до Львова, де в той час літературне життя було значно цікавіше, ніж в інших містах” . З 1945 деякий час перебуває у Чехо-Словаччині, а далі – переїздить до м. Регенсбург (Німеччина), де викладає математику у таборовій гімназії. У 1949 році перебирається до США. Оселяється в Нью-Йорку. Його життя у „безсонячних щілинах Мангатану”, в „каньйоні божевільного Бродвею” й надалі було сповнене Україною. Улітку він шукає у Гантерських горах карпатські полонини, в Альберті відкриває для себе, що „Саскачевань звучить як Саксагань” .

І все частіш пригадується синь
Херсонщини, дитинства краєвиди,
Стихія степу, сонячна Синюха,
Граніти скель і вітер верховий.
13.ІІ.1964.
16 лютого 1968 року поета не стало. Похований Євген Маланюк на українському цвинтарі у м. Давнд Брук .
Повертаючись до спадщини письменника, літературознавця, історика і філософа, занурюючись в очищаючий вогонь його творів, раз-по-раз відкриваєш для себе раніше непізнані істини. І приходиш до висновку, що помиляються ті, хто закидав і закидає йому тематичну повторюваність, вузькість, однобічність. Певно, уражені поетовою прямотою і відвертістю, засліплені його правдою, критики-малороси не спроможні помітити, що „останній римлянин”, „залізний імператор строф” був також і надчуттєвим тонким ліриком, і глибоким знавцем людської душі. Але про це хай краще розповість сам Євген Маланюк.

Олександр Солодар