«Псевдомонологи» у стилі постмодерну

Якщо амбітність – рушій прогресу, то в найближчій перспективі Україна має усі можливості перетворитися на одну з найбільш успішних країн Європи. Адже народжені на межі епох її громадяни – максималісти, оптимісти і романтики-революціонери – шокуючи відверто заявляють, що лише вони і тільки вони володіють істиною в останній інстанції. Не вірите? Відвідайте засідання Черкаського обласного літературного об’єднання ім. Василя Симоненка і почуєте думки на кшталт «не реагую на критику, тому і так гарно пишу» (Олена Довгань), дізнаєтеся, «як приємно вести бесіду на філософські теми із собою» (Олена Желєзняк), відриєте для себе апокаліптичні одкровення від Сергія Могилка:

А я атомний реактор
Якому загрожує вибух
Та ви не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте…
Ду…

Тим, хто всерйоз занепокоєний можливістю ядерної катастрофи, пропоную перечитати невеличку книгу поезій молодого автора, аби спрогнозувати її потенційні наслідки як для розмірено-спокійного культурного життя провінційного містечка Черкаси, так і для української літератури загалом. А поки що беру на себе сміливість поділитися з Вами власними спостереженнями за творчістю Сергія Могилки. Отож…
На засідання обласного літоб’єднання 19-літній Сергій прийшов 14 вересня 2006 року від народження Христового. За його плечима помітно було чималий багаж досвіду і знань, отриманих під час навчання у Черкаській загальноосвітній школі №34, упродовж майже двох курсів української філології та журналістики факультету Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, вишколу в університетській студії «Версії», індивідуальних досліджень творчості Покальчука, Андруховича, Дереша та іншої постмодернової братії, а також у ході спілкування із собі подібними на перехрестях Світової Павутини. У такому всеозброєнні Сергій уже міг стверджувати: „Якщо я поставив перед собою мету писати, то я буду писати. І ніщо мене не зупинить. Теоретично можливо, що я колись перестану творити. Це буде тоді, коли життя стане сірим і монотонним. Але в дійсності це неможливо, оскільки життя – річ мінлива. Оця мінливість і змушує мене писати”. Творчу амбітність підкріплювали і друзі, які вимагали від Сергія … власної книги. Тим більше, що на той час з-під його пера випурхнуло-вийшло-вилізло-виповзло на світ (за підрахунками автора) близько 100 творів! Така їх кількість претендувала на узагальнення і просилася у друковані зшитки. Байдуже, що на той момент не існувало в Сергієві саморедактора, бракувало простого життєвого досвіду, уміння «все бачити і чуть і в людях, і в речах» (Євген Маланюк). Зате штовхало межи плечі власне «Я». І напросився Сергій на жорстку рецензію рукопису. Образ було! Зродилася навіть думка, що не прийде більше Могилко на засідання літоб’єднання, а то й писати перестане. Але – не буває лиха без добра. Критика змусила задуматися молодого автора. Оливи у вогонь роздумів додала редакторська практика у київському видавництві «Смолоскип». І вже за півроку запрацювало Сергієве сито самоцензури (від первісного рукопису книги залишилося трішки більше половини творів), поширшали творчі горизонти, з’явилася глибина у його поезії. Ще раз переконуюся у правоті Романа Іваничука, який стверджував: «Щоб злетіти до неба на Пегасі, треба спочатку в поті чола виорати кам’яне поле». Власне, Сергій Могилко поклав лише першу борозну…
Бачите, як на ранковому сонці вилискують перші скиби?

Сиджу під стінкою
Як смітник
Смітник-самітник
Мене всі минають
Нікому не потрібного
А як кому й потрібен
То лише для того
Аби плюнути в душу
Жбурнути сміття
Живих нарікань
Пораненого часу
Вбитої надії

Проблема самотності не нова у творчості дев’ятнадцятилітніх. Її витоки – у нерозділеному чи втраченому коханні. Так і в Сергія:

Світ змінився, тебе вже нема.
Дощ летить з тихим криком угору –
Там безодня порожня й німа…
Може, треба було мені вчора
За тобою піти крадькома?

Конфліктні ситуації, любовні трикутники, звинувачення і образи – основна тема для його рефлексій.

Я звик до болю…(…)
роби що хочеш
вбивай знущайся
а я не здамся
хіба в оренду?

Так буває, коли юнацькі почуття раз-по-раз потрапляють під безжалісні каблуки кришталевих черевичок, затамовані образи вихлюпуються назовні нахабними, нерідко – вульгарними звинуваченнями довгоногих Попелюшок у всіх мислимих і немислимих гріхах. Емоції вулканять в грудях, прориваються назовні:

... І знову ти наснилася мені, Орисю...
... Не йди від мене! Чуєш? Не іди!
Котися!

А ще автору вдаються неочікувані закінчення поезій–новел («Нірвана», «Колискова», «По розбитому склу мені боляче йти»).
Постмодернове зухвальство дозволяє Сергієві зізнаватися, що він – «ідіот Достоєвського»; заявляти про коротку «інтелектуальну лінію» на руці, але, водночас, виклично-рекламно кидати: «Зате з іншим пощастило». Дівчата, не хочете довідатися, що саме поет мав на увазі?
Узагалі, оце характерне для постмодерну занадто вільне поводження зі словом, оце заступання за межу дозволеного рано чи пізно стане для автора каменем спотикання. Уже зараз у його творчості помітний конфлікт між поетом-ліриком і поетом-провокатором. Поки що Сергію вдається примирити «воюючі» сторони, та чи довго триватиме хисткий мир? І хто переможе у цій війні? Допоки ж протиборство триває, для літературних критиків і пародистів достатньо роботи. Тільки свідомим викликанням вогню на себе можна назвати Сергієве уперте небажання дослухатися до порад помножене на використання в текстах запозичень, багатозначних слів і, зрідка, порушень лексично-синтаксичних норм. Читаю молодого автора:

Сонце розпалює ватрою пристрасть,
Радості сльози виблискують чисті,
Виглянув я на веселе осоння,
Голову згорда підняв, наче сонях,
Мовив устами небесного квіту:
«До тебе тягнусь, та тягнусь проти вітру».

Сонце розпалює ватрою пристрасть,
Ніжно торкається променем листя,
Впав обережно в гарячі обійми
Хлопчик-романтик, сонячний мрійник.
Голову тихо схилю проти вітру:
«До тебе тягнусь, та тягнусь, поки квітну».

От такий ліричний герой: «хлопчик-романтик» із запозиченими «ватрою пристрасті», «чистими слізьми» і «гарячими обіймами»… Ніколи не писав пародій, але ж тут – сама проситься!

Ватрою – пристрасть… Пива півлітра…
Хлопчик-романтик сам на осонні
Голову хилить, мов стомлений сонях:
«Ні, то не дощ… То лише – проти вітру…»

Спокійно, Сергію! Це лише початок. Ще буде й буде у Вашому житті і шпичок поза очі, і товариських порад, і дружніх шаржів. Ще буде й буде!
Врешті-решт, поет перестраховується і зарані попереджає читача:

Що Ви шукаєте у цих рядках?
Сутності? Розумних думок?
Ви помилилися! Муза змінила адресу…

Сергій запрошує Вас у книгу. У власний світ. Він у ньому господар. І нехай кількість вимірів у цьому світі замала для когось; нехай його настрої, емоції, почуття вже повторялися незліченну кількість разів у паралельних світах; нехай архіпелаги образів свідомо чи несвідомо запозичені з творчості попередників – автор «атомним реактором» продовжує процес творення. Не потривожте, бо тоді порушиться рівновага і станеться вибух! Тому

… не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте…
Ду…


Олександр Солодар

Публіковано за книгою Сергія Могилка "Тут був янгол" (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2007. - 66 с.)