ЛІКИ ВІД МАЛОРОСІЙСТВА,
або роздуми над творчістю Євгена МаланюкаЗбагнути генія надзвичайно складно. Лише фрагменти його іпостасі доступні для споглядання звичайними смертними. Охопити поглядом таку постать вдається лише з відстані. Найчастіше – часової. Звіддаля постає Титан, але при цьому з поля зору зникають тисячі тисяч фрагментів характеру, індивідуальних рис і рисочок. На зміну предметному, часто чуттєво-емоційному його сприйняттю приходить сприйняття міфологічне. Те, що не піддається аналізу і осмисленню – дофарбовується, дописується, дотрактовується до рівня ідеально простого й зрозумілого для широкого загалу явища. Виліплений у такий спосіб образ, як правило, далекий від оригіналу настільки, наскільки далекий від реального побутовий образ „діда Шевченка у смушевій шапці”.
Писати про генія тим тяжче, чим більше про нього написано. Надто про Євгена Маланюка – велетня Сили і Духу на одвічному полі боротьби добра і зла, порядку і хаосу, волі і рабства. Адже полярність оцінок його життя і творчості присутня як у дослідженнях однодумців, так і в студіях ідейних противників. Однак, ані перші, ані другі не могли пробачити Маланюкові його принциповість і безкомпромісність. Для соратників поет був ненависником, обпльовувачем і очорнювачем святинь, „настовбурченим і бунтарським вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ” (Ю. Липа), а для ворогів – найлютішим злом і фашистом. Спробуємо абстрагуватися від цих визначень, і на відстані (з позиції сьогодення) ще раз поглянути на його постать, принагідно реставруючи історичне тло, яке творило поета, і яке безпосередньо творив Поет.
Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 р. у с. Архангород Херсонської губернії (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської області). Безкраїй степ, річка Синюха, а ще дідівський „україноцентризм” стали вирішальними факторами формування особистості майбутнього поета.

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, -
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

Після закінчення Єлисаветградського реального училища Маланюк розпочав навчання у Петроградському політехнічному інституті, але закінчити його не вдалося. З початком Першої світової війни був мобілізований до армії, навчався у Київській військовій школі. Згодом командував кулеметною сотнею 2-го Туркестанського стрілецького полку. Фронти і бої. Українізація царської армії, де “з кожним днем все більше й більше ріс самостійницький рух”, а в середовищі українців-солдат ширилося „бродіння проти “кацапів” . У 1917-1920 роках як старшина армії УНР Євген Маланюк бере участь у визвольних змаганнях. На деякий час доля зводить його з генерал-хорунжим, начальником оперативного штабу армії Василем Тютюнником . З 1920 року перебуває в еміграції (спеціальні польські табори для інтернованих українських військових у Стрілково, Щипіорно і Каліші). У 1923 році він виїздить до Чехо-Словаччини і згодом розпочинає навчання в Українській господарській академії у Подєбрадах на гідротехнічному відділі інженерного факультету. З 1929 року працює інженером у Варшаві. Цього ж року разом з Юрієм Липою засновує літературно-мистецьку групу „Танк” . Разом з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем і Оленою Телігою співпрацює з львівськими журналами Дмитра Донцова („Літературно-науковий вісник” і „Вісник”) . Поети „вісниківської квадриги” сповідували ідею державницької, войовничої літератури, наповненої лапідарною (короткою, пульсуючою) енергію. Саме такі поривання, за Донцовим, „створюють всю гармонію, її не збагнуті стихійні сили, той неясний гін, тую підсвідому волю до життя, які кажуть траві рости, (...) а людську душу сповнюють поривами і пристрастями, що кажуть їй з одважним усміхом йти на певну смерть, відкривати Америку, або мільйони собі подібних гнати на загибель для основання світової імперії” . Донцову услід Маланюк стверджував, що за кожен твір треба заплатити творчим вогнем, інакше вийде антитвір, „бездушна й бездиханна мертвеччина, шматок неорганізованої духом і, значить, не опанованої формою хаотичної матерії”.
Утрата Батьківщини здетонувала в Маланюкові потужним поетичним вибухом. Поет не торгувався, а сплачував. Залишав у кожному творі часточку себе. На сторінках еміграційних українських видань з’являються жорсткі і жилаві його поезії, які ятрили і терзали ще незагоєні рани соратників по боротьбі:

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід... На Захід
На Захід
І услід – реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним тобою вщерть?
1920
„Вчини мене бичем твоїм, Господи”. Мабуть, саме так молилися вигнанці. Але сплітати „вірші з нервів пасма” і „єдиним болем бути” міг лише Євген Маланюк. Бог почув і виконав його прохання. До того ж подарував уміння „все бачити і чуть у людях і в речах”. Гострий аналітичний розум, ерудиція і енциклопедичність укупі з надзвичайним письменницьким талантом, невичерпною енергією і непохитною цілеспрямованістю перетворили колишнього вояка армії УНР в національного пророка, покликаного, „щоб виривати та бурити, і щоб губити та руйнувати, щоб будувати й насаджувати” (Єремії, 1,10). Уже у перших збірках поет з усім своїм шаленством жорстоко таврує найдорожче для нього – Україну. І навчителем на цій стезі для Маланюка стає... Іван Франко. Варто лише порівняти вступну частину Франкової поеми „Мойсей” і другу, найбільш болючу поезію Маланюкого циклу „Діва-Обида”, як відразу ж в очі впадають подібні елементи архітектоніки творів і спільні образи. Те ж „роздоріжжя” – „розпуття”, на яке прирекла історична доля Україну, ті ж чорні фарби для зображення її минулого і теперішнього, те ж очікування на її пробудження. Однак, Євген Маланюк вдається до засобів, які стократ емоційно підсилюють трагізм історичного вироку. Коли Франко у першому ж реченні поеми звертанням до народу з використанням займенника „мій” фіксує свою приналежність до „замученого й розбитого”, то Маланюк у ролі нібито стороннього спостерігача просто констатує, на перший погляд, без будь-якого натяку на співчуття жорстокі історичні факти. Коли для Франка народ – „паралітик той на роздорожжу”, то для Маланюка Україна – „не знати мертва чи жива” розпуста „на розпутті”. Коли для Франка причиною історичного паралічу є сусіди, які „зрадою й розбоєм” скували народ і „заприсягли на вірність”, то для Маланюка „безсила, безвладна, п’яна і німа” Україна з власної волі стала „повією ханів і царів”. Таким чином, на відміну від абстрактного, узагальненого образу Франкового народу Маланюк вимальовує постать конкретної, живої, до того ж – крізь біль, відчуження і ненависть – рідної „бранки степової”. Маланюк таврує її як наречену, що віддалася чужинцеві – ґвалтівникові і не помстилася. Таврує, як матір, що зреклася дітей своїх. Таврує, але при цьому не перестає любити. А тому ганьбу України переживає як власну.
„У такий спосіб з Україною не спілкувалися навіть вороги. Духом Саванароли, шаленством протопопа Аввакума та Івана Вишенського, пристрастю навіжених з папертей віє від цих проклять, від цієї винахідливо-немилосердної лексики” (В. Базилевський). Поет розвінчує і засуджує, але не зрікається зганьбленої, зґвалтованої, покинутої Батьківщини. Більше того, „невтішним митарем” просить вибачення „за богохульні вірші” й „тверді зневажливі слова”. Вибачення в України, а не в сучасників. І понад те, згоджується, коли його називають „духовним Квазімодо”. Згоджується, але як!

Не сперечатимусь: я син свого народу —
Сліпця відвічного, каліки і раба,
І, мабуть, таки-так, що образ Квазімодо
Із образів усіх найбільш мені б припав.

То ж хай оттак: страшний, великий, незугарний
Я — лихом виплекан і викохан у тьмі,
Щоб в рухах дзвонаря нестримано і марно
Казився лютий гнів непримиренний мій.

Щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту
й муки,
Коли регоче хам над неміччю краси,—
Враз вовком кинутись, наллять залізом руки
І кров'ю ворога жагу свою зросить!
1926.
Маланюк – максималіст, що не знає авторитетів, не лукавить і не пристосовується. Страшний дзвонар, покликаний будити приспану національну гідність. Поезія в його руках – „лютий гнів непримиренний”. По війні він залишається воїном, носієм мілітарного начала (О. Ольжич). Недарма ж одне з його еміграційних псевдо – „Військовий”. Як стратег, аналізує, вивчає, вишукує у минулому причини національних катастроф. Оці пошуки привели Маланюка до історичних інвектив Дмитра Дорошенка і політологічних концепцій В’ячеслава Липинського, які звинувачували діячів Центральної Ради у відстоюванні “вузько-партійних” інтересів, реалізації невдалих “соціялістичних експериментів”, продукуванні анархії і неспроможності “вдержати самостійности України” . Саме у Дорошенка запозичує Маланюк норманську (варязьку) теорію походження Києворуської держави. „Видається певним, що мусіла з’явитися якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовинами, до державного життя, який дав йому своєрідну мілітарно-державницьку „ін’єкцію”, який прищепив йому почуття „меча” і „держави”, коротше, виконав волю „Риму” в нашій історії. І таким чинником були без сумніву, нормани, що їх літопис зве „варягами” . У десятках його поезій (цикл „Варяги”, поезії „Варязька балада”, „Варязька весна” та інші) „залізний лад” варязько-римської держави протиставляється „духові степу”, „жорстким вітрам азійським”, „лагоді Еллади” і „безсилій мудрості Візантії”. Саме в „елліністичності душі, – пише Євген Маланюк, – в „елладності” геополітичного положення між Сходом і Заходом – треба шукати причин, чому Україна, „між двома силами” існуючи, не здобулася на більше, ніж бути пляцдармом для боротьби цих сил”. Варязство, що мало творчо-конструктивний вплив на Київську Русь з часом асимілювалося „в хліборобсько-полянськім етнографічнім тілі”, що й привело Україну до втрати державності .
У „Листах до братів-хліборобів” Липинського поет знаходить суголосні йому ідеї „національного консерватизму”, ґрунтовані на становому принципі побудови новітньої держави. Основний державотворчий елемент – „нова українська аристократія” – “найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями”. Найважливішими її рисами мали стати “здібність до творчости” і “войовничий дух”. Політичні оглядачі вже тоді вказували на подібність „станового принципу (клясократії)” Липинського до італійського „фашистівського корпоративізму” . За Маланюком, для подолання „прострацію простору” потрібні „не хліб і мед слов’янства”, „не тропар і не псалом, не молитви, не плач до неба”, а „міцним металом наллята безмовність, короткий меч і смертоносний спис”, „напруженість, суцільність, важкість, повність”. У ретроспективі носіями такого мілітарного духу були варязство княжої доби і козацтво, яке виявилося „зв’язане з тілом нації”, яке „обіймало всіх „ліпших людей” – чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний „шляхтич Речі Посполитої”, чи відважніший міщанин, чи недовчений богослов, чи врешті „посполитий” селянин”. Козацтво – це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини” . Відтак, помиляється Володимир Базилевський, коли ставить під сумнів висновок Євгена Маланюка про козацьке походження Шевченка. Не за родоводом, а за духом Тарас Григорович виявився правонаступником козацької шаблі і став „бунтом майбутніх рас, полум’ям, на котрім тьма розстала”. Не буде перебільшенням, що у такому ракурсі і „залізний імператор строф” є спадкоємцем варязсько-козацького начала.
За Маланюком, „у час вогню і меча”, „коли кругом відважні жмені, і кожному народу спіє геній” Україні не вистачало „незломних легіонів” і „криці єдиної руки”, натомість ніколи не бракувало „вошивих душ, що бабраються в слині”.
Каліка виклятий — такий він і донині!
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль.
Самсоном темним — зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.

Зродив вождів — дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,—
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
В таборі інтернованих, 1921.
Маланюк не був би собою, якби лише зупинився на встановленні діагнозу. Він повинен був дошукатися першопричин захворювання і прописати ліки проти „спокою сліпого раба”, його „слинявої похіті”, „малого, скоцюрбленого, трусливо-лютого, ненависного і заздрого на величність, покірливого на низькість ханських стіп” „павучого серця”. Врешті, прописати ліки проти створеної пануючими імперіями і вже задавненої, хронічної хвороби малоросійства. „Кожна многонаціональна держава (...), – приходить до висновку письменник, – в процесі свого історичного існування, витворювала своєрідний тип імперської людини”. Він формується „систематичним впорскуванням комплексу меншовартості (...), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святинь”, що веде до зникнення „умовних рефлексів” національного інстинкту”. Врешті-решт, утворюється „національно-дефектний, скалічений психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” тип людини, якого Маланюк називає малоросом. „Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція перед боєм”. Маланюк – провидець попереджав чільників „вже Державної України”, що хвороба ця буде „грізним мементо” для самої державності „в часі її тримання й стабілізації” . Точність його прогнозу приголомшує! Адже і „сєвєродонецький сепаратизм”, і мовне питання, і проблеми безхребетності, зрадливості „національної еліти” – симптоми хвороби малоросійства. Творчість Маланюка для хворої нації – нехай гіркі, але надійні ліки. Їх ніколи не було забагато. Їх бракує і сьогодні. Маланюк, за словами В. Базилевського, „архісучасний поет”, а тому потребує „живої присутності”, присутності „залізними віршами”, які „варті вояцьких полків”. Чи не пора якщо не державним діячам, то принаймні, теперішнім патріотам – Терещенкам подбати про видання повного зібрання творів „невгнутого державника”?
У червні 1941 року розпочалася радянсько-німецька війна. Євген Маланюк, який ніколи не був „забіякою” і „нетерпеливим революціонером” і завжди намагався не встрявати „в біжучі громадські справи”, категорично відмовився від пропозиції провідників ОУН їхати з похідними групами на Велику Україну. Йому і далі снилася Синюха, він і далі марив українським степом, але щось його стримувало. Інтуїція? Ангел-охоронець? Уже невдовзі з обуренням і гнівом він сприйме звістку про загибель у Києві від рук німецьких карателів молодших його побратимів по перу Олени Теліги і Олега Ольжича . Письменник продовжує жити і працювати у Варшаві. Інколи він „їздив до Львова, де в той час літературне життя було значно цікавіше, ніж в інших містах” . З 1945 деякий час перебуває у Чехо-Словаччині, а далі – переїздить до м. Регенсбург (Німеччина), де викладає математику у таборовій гімназії. У 1949 році перебирається до США. Оселяється в Нью-Йорку. Його життя у „безсонячних щілинах Мангатану”, в „каньйоні божевільного Бродвею” й надалі було сповнене Україною. Улітку він шукає у Гантерських горах карпатські полонини, в Альберті відкриває для себе, що „Саскачевань звучить як Саксагань” .

І все частіш пригадується синь
Херсонщини, дитинства краєвиди,
Стихія степу, сонячна Синюха,
Граніти скель і вітер верховий.
13.ІІ.1964.
16 лютого 1968 року поета не стало. Похований Євген Маланюк на українському цвинтарі у м. Давнд Брук .
Повертаючись до спадщини письменника, літературознавця, історика і філософа, занурюючись в очищаючий вогонь його творів, раз-по-раз відкриваєш для себе раніше непізнані істини. І приходиш до висновку, що помиляються ті, хто закидав і закидає йому тематичну повторюваність, вузькість, однобічність. Певно, уражені поетовою прямотою і відвертістю, засліплені його правдою, критики-малороси не спроможні помітити, що „останній римлянин”, „залізний імператор строф” був також і надчуттєвим тонким ліриком, і глибоким знавцем людської душі. Але про це хай краще розповість сам Євген Маланюк.

Олександр Солодар