По той бік ночі: метаморфози душі в умовах тоталітаризму

Олександр солодар

Будь-яка імперська держава змушена вживати комплекс превентивних заходів щодо упокорення поневолених народів. Найефективнішим засобом позбавлення націй самостійницьких устремлінь стало “системне впорскування комплексу меншовартости (…), насмішкуватого відношення до національних (…) святощей”, стирання їх історичної пам’яті, формування „національно-дефектного, скаліченого психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” типу людини (Євген Маланюк). От уже сімнадцятий рік по смерті радянської імперії Україна ніяк не може позбутися прищеплених тоталітарною системою антиукраїнських світоглядних стереотипів і комплексів. До сьогодні у певної частини суспільства наявні симптоми задавненої хвороби малоросійства. А як інакше можна потрактувати відверто вороже ставлення окремих громадян нашої держави до її національних героїв –– мазепинців–петлюрівців–бандерівців? Ліками від малоросійства є лише історична правда. А правди, як відомо, ніколи не буває мало. Тим більше, у нашому (чужому?) інформаційному просторі…
У 2006 році у Львові Галицькою видавничою спілкою в рамках підтримки вітчизняного книговидання віддруковано новий роман Василя Стефака “По той бік ночі”. Але поза ніччю – не сонячний ранок, а край “аж десь поза пеклом”, де “у будь-який час була одна й та ж година – за північ”. Сама ж ніч “зіткана хіба з українських сліз, зойків, голосінь, передсмертних волань і прокльонів”, уражена “чорною сліпотою”, що “захлинається в чорних руслищах доісторичних ярів та висохлих потоків”. По той бік ночі – життя українського народу в радянській імперії.
По той бік ночі – доля сотника УПА Василя Гнатовича Небесійчука. У 1951 році головний герой твору потрапляє до рук співробітників МДБ. Засудженого на смерть рятує від розстрілу відома тільки йому таємниця одного з транспортів, захованих повстанцями у Карпатах. Аби довідатися про таємничі скарби, чекісти 39 років намагаються зламати в’язня. Фізичні тортури, медичні експерименти, одинадцять розстрілів, спроби дискредитації в очах соратників по боротьбі виявилися марними. Катам було невтямки, що Небесійчуком рухала пасіонарність. Навіть у хвилини розпачу герой не просить милості у ворогів, а звертається то до Бога з молитвою “спалити вогнем життєвотворчим всю кволість у серці моєму”, то до мальованих вугликом на стіні коника і “човна з кочетом і веслами” з проханням “винести поза ці сопки, поза Уральські гори, на ясні зорі та на чисті води”. В’язень живе Україною. В’язень болить Україною. “Віддавна вже йдемо не попереду, а плентаємося позаду, і безголів’я водить нас пітьмавими шляхами, і хижі звірі терзають наші трупи, – може, то такий наш природний стан – бути сліпими й ходити навпомацки опівдні? Скільки разів ми сіяли, а нічого було жати?” Одначе, на тлі розпачу і декадансу превалює думка, що “жодна боротьба за волю свого народу не буває даремною”, що виборювання права нації на самостійне життя не здобувається “інакше, ніж власною кров’ю”. Врешті, Василь Небесійчук розуміє, що не вдався Мойсеєм, що він – лише “простий гуцульський син, який хотів дуже мало – жити з правдою, без налигача, і за те терпить муки”.
Пам’ятаєте притчу про те, як важко давалося навчання управління державою одному зі спадкоємців фараонового престолу? І от мудрець вивів принца Єгипту на широкий пшеничний лан, забрів посеред хлібів і став ножицями зрізати усі колоски, які так чи інакше виділялися на тлі загалу: чи то були зависокими, чи заважкими. Запитав тоді учитель учня: “Знаєш тепер, як управляти державою?” І отримав ствердну відповідь. Така ж система “природного” відбору ефективно працювала в радянській імперії. “Кращих із нас, – каже Василь Небесійчук, – із року в рік, із століття в століття передчасно забирала сира земля або гнула й ламала каторга. Залишалися сірі із мрією вижити за власну ціну, досягти чинів і повного коритця”. Навіть у неволі сотнику УПА болять мутації української душі. “Зміни, які сталися на Батьківщині, таки проти тебе – коли люд став соромитися вчорашньою славою”, коли серед народу чортополохом розплодилися “покручі, мояхатаскрайні, боягузи, мамії”, коли “заплилі московським жиром пристосуванці урівнюють власний конформізм скрученою дулею в кишені”.
Реальна свобода покручів постійно обмежена страхом втрати життя, матеріальних благ, певних суспільних переваг. На відміну від пасіонаріїв, мояхатаскрайні нездатні до рішучих дій, неспроможні на подвиг. “Хто не зважувався діяти, щоб піднести своє життя на нову висоту, хто байдуже задовольнявся власною немічністю, ті не можуть не боятися смерти, пам’ятаючи про той вирок, який вона виносить їхньому життю, що пройшло намарне. Такі ніколи не жили на повну силу, та й чи жили вони взагалі?” (Альбер Камю). Антигероями роману стають особи, які у силу обставин і власної ущербності заступили за межу порядності, людяності, зрадили товаришів по зброї, стали катами чи їх прислужниками. Один із таких персонажів – справжній манкурт із фізично утятою в таємній лабораторії пам’яттю в’язничний наглядач Архип Лукашенко. Але, незважаючи на лоботомію, ще жива душа змушує Лукашенка збунтуватися і стати на бік в’язня. Василь Стефак виписує також портрет українця-малороса професора Костюка. Останній усвідомлює свою ущербність, але тут же знаходить їй виправдання: “Ми справді нікчемні актори. Та завдяки саме нікчемству ми вижили… А вже завдяки нам село чи місто зберігає свій голос і свою самобутність”. Чи не подібну життєву філософію сповідувала і сповідує сьогодні значна частина українського суспільства?
Упродовж усього роману поруч з Василем Небесійчуком завжди присутні його кати–кадебісти: лікар-маніяк з таємної лабораторії Воронов, генерал Клейменов, полковник Зеленцов. У диспутах в’язня і Зеленцова постає проблема ментальної неспроможності росіян визнати право українців на власну державу. Як зізнається Василь Стефак, матеріалами для створення діалогів стали інетівські обговорення української проблеми на російських чатах. Отже, вкладені до уст полковникові КДБ українофобські думки не що інше, як сьогоднішнє ставлення пересічних росіян до України.
Кадебісти бояться колишнього повстанця як людину, що вижила в нелюдських умовах, не піддалася вигадливим тортурам, не зламалася. Вони ненавидять Небесійчука як особу, яка поставила під сумнів доцільність існування радянської імперії. Адже “росіяни схильні приписувати “бандерівцям” ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до національно свідомих українців, і тоді теза “ми їх ненавидимо” змінюється на більш зручну і психологічно виграшну – “вони нас ненавидять” (Ігор Лосєв). У поєднанні із безсиллям домогтися від в’язня необхідних зізнань ненависть кадебістів стає безмежною, цинічною і жорстокою. Наприкінці роману вона матеріалізується у немилосердне побиття головного героя. Але Василь Небесійчук залишається жити. Адже він потрібен ще Україні… Потрібен для розвінчування імперських міфів, ствердження незалежності, формування по-справжньому вільних громадян Української Держави.

Холодноярські привиди Миколи Негоди

Олександр Солодар
Уперше про письменника Миколу Негоду я довідався ще наприкінці 1970-х років. Заочно познайомила з відомим письменником, автором тесту незабутньо пісні “Степом, степом...” моя старша сестра Наталія. Їй випала честь поспілкуватися з метром на обласному семінарі творчої молоді. А невдовзі до рук потрапив і роман Миколи Тодосовича “Холодний Яр”. Цікавий, захоплюючий твір про історію рідного краю. Прочитаний на одному подиху. Де ж було мені, радянському школяреві, тоді знати, що “історія”, як і “творчість” зараховані на ідеологічну службу тоталітарного режиму...
У 1989 році працюю в Івано-Франківському обласному державному архіві. На сторінках львівського альманаху “Червона калина” (жовтень 1932 – листопад 1934 рр.) натрапляю на роман-спогад полтавчанина, колишнього старшини – кіннотника Запорізької дивізії армії УНР, холодноярського осавула Юрія Горліс-Горського (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський) “Холодний Яр”. Важко передати враження від його твору. Безперечно – шок! Усе, що мені було відомо про недавню історію рідного краю виявилося брехнею. Ще у передмові до першого книжкового видання роману 1935 року Юрій Горліс-Горський зауважував, що “деякі совєтські “українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських “кулаків” проти “братнього” московського та українського “пролетаріяту”. Те ж саме намагався зробити і Микола Негода, “запозичивши” багато сторінок з роману колишнього холодноярського старшини.
Юнацький максималізм ставив десятки запитань і вимагав на них відповідей. Це спонукало розпочати дослідження історії національно-визвольних змагань початку ХХ століття на Чигиринщині.
Якось після одного з літературних вечорів, що проходив у Черкаській обласній бібліотеці для юнацтва ім. В. Симоненка, випало іти до зупинки разом з Миколою Негодою. Делікатно порушив тему про роман “Холодний Яр”. Відчувалося, що письменник не налаштований відповідати на “незручні” запитання. Розмова відверто не клеїлася. Попрощалися, хоча моя цікавість не була погамована.
Усе ж я не полишав надії відтворити картину написання Миколою Тодосовичем скандального роману. І допомагали мені в цьому обставини. То траплялася на очі якась частина тексту у часописі чи книзі, то занотовувався окремий фрагмент спогадів… Слово до слова, думка до думки – в уяві поставала епоха, в якій народжувався “Холодний Яр” Миколи Негоди…
Виявляється, або під час нашої подорожньої розмови, або невдовзі після неї письменник розпочав роботу над черговим історичним романом “Отаман Мамай”. Книга вийшла друком у 2005 році в черкаському видавництві “Брама – Україна”. У передмові до неї автор згадає про червневу 1942 року зустріч з Юрієм Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. “Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У 1955 році Миколу Тодосовича Негоду прийняли до Спілки письменників України, видавництво “Радянський письменник” випустило його збірку віршів “Ростуть сини”, а вже наступного року письменник очолив Черкаське обласне літературне об’єднання. Як для молодого випускника Московського літературного інституту кар’єра складалася досить вдало. Однак, радянській владі необхідні були не лише лояльні, але й ідеологічно “правильні” літпрацівники. А задля цього необхідно було створити відповідного забарвлення майстерштик…
У 1956 році радянське інформаційно-пропагандистське відомство поширило інформацію про проникнення в Угорщину на допомогу “контрреволюції” українських націоналістів. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Юрій Горліс-Горський. “Воскресіння” загиблого ще у вересні 1946 року за загадкових обставин автора холодноярського епосу, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання “Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди “Холодний Яр”.
Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про “воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані “виписи з тієї “страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору “обструкцію”?
У 1971 році в київському видавництві “Радянський письменник” з’явився роман Миколи Негоди “Холодний Яр”, в якому героїчні постаті борців за волю України постали бандитами. Микола Тодосович зізнавався, що у його творі “без посилання на першоджерело” були використані “окремі виписки з тієї “страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. “Але вони, ті виписки, – бідкався письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”.
Робота над романом тривала понад 20 років. Одних лише авторських спогадів для написання книги було замало. Необхідно було студіювати архіви, працювати з людьми. Відомо, що Микола Тодосович активно записував розповіді жителів Чигиринського району про події початку ХХ століття, збирав світлини і документи. І ніякого тобі стеження, ніяких утисків. Більше того, за цей час Микола Негода як керівник обласного літературного об’єднання 5 разів обирався депутатом обласної ради спочатку по Канівському, а згодом – по Васютинському виборчих округах. Під час одного з передвиборчих турів Чорнобаївським районом Микола Тодосович запитав у виборців, чому б їм не вибрати депутатом якогось директора главку. Одна з жінок, присутніх на зустрічі, відповіла письменнику: “А хто з нами поговорить так, як Ви. А ви їздите, слухаєте, розбираєтесь. Директори ж – як жирні коти, на нас уваги не звертають”.
За словами Миколи Негоди, у 1971 році на одному із засідань обласного літературного він зачитав сторінки першого розділу книги. Наприкінці зустрічі незнайомий чоловік, який тихенько просидів у куточку, почав задавати провокаційні запитання автору. Усе б – нічого. Погомоніли і розійшлися. Але вже невдовзі газета “Черкаська правда” опублікувала статтю Попова “Холодний Яр” і його герої”, в якій нищівній критиці було піддано творчість письменника. За таких обставин Микола Тодосович припинив керівництво літературним об’єднанням. Більше того, саму студію тоді просто “розігнали, обвинувативши в усіх мислимих і немислимих гріхах”.
Можна було б назвати ці події переслідуванням за допущені в романі ідеологічні помилки, якби не одне “але”… За словами письменника, між ним і тодішнім першим секретарем Черкаського обкому компартії О. Андрєєвим чорна кішка перебігла. Все почалося з написання Миколою Негодою листа критичного змісту на адресу першого секретаря. Після цього було організовано процес виявлення ідеологічних відхилень у творах Миколи Тодосовича та публікація критичних статей у місцевій пресі.
Ситуація ускладнилася восени 1972 року, коли було зареєстроване Черкаське обласне відділення Спілки письменників України. Цікаво, що у листах кияни – друзі Миколи Негоди вітали голову літературного об’єднання зі створенням регіонального представництва Спілки й авансом – із тим, що вперше за багато років керівництва на громадських засадах літоб’єднанням він зможе отримувати зарплатню. Себто стане відповідальним секретарем організації. Однак, рішення про призначення керівника приймалися не членами Спілки письменників, а у обкомі партії. Відтак О.Андрєєв категорично виступив проти призначення Миколи Негоди на посаду керівника організації. Головою правління черкаського відділення СПУ став поет Федір Моргун.
У 1978 року на ціле десятиріччя з ініціативи першого секретаря обкому партії Івана Лутака посаду голови обласної організації СПУ обійняв Микола Негода. Але ж пам’ятаємо, що у 1970-х роках дисидентів на відповідальні посади не призначали… Швидше за все, шестирічне “замовчування” письменника було пов’язане, насамперед, з особистим його конфліктом з “жирним котом” – партійним функціонером, а вихід у світ роману “Холодний Яр” став лише приводом до “утисків”.
Як би там не було, але холодноярський хрест для Миколи Негоди виявився тяжким. Чи не все життя письменнику доводилося сповідатися перед самим собою, для друзів і ворогів шукати “зрозумілі” пояснення мотивів написання свого першого історичного роману, і разом з тим – нести з собою тільки йому відому таємницю.

Джерела та література:
1. Авторські польові дослідження. Записано від Миколи Тодосовича Негоди 18 березня 2005 р. м. Черкаси.
2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів, “Червона калина”, 1992.
3. Дерзати! // Дніпрові зорі. Альманах Черкаського літоб’єднання – 1956.
4. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998. – с. 118 – 120.
5. Культурно-мистецька хроніка. // Партія веде. – Черкаси, 1955.
6. Негода М. Отаман Мамай. Черкаси, “Брама – Україна”, 2005.
7. Негода М. Холодний Яр. – К.: “Радянський письменник”, 1971.
8. Розумовський М. „Одійдіте, недруги лукаві... Друзі, зачекайте на путі”. // Голос України. – 3 грудня 2002 р. - №227.
9. Ще одна письменницька організація. // Радянська Україна. – 26 листопада 1972 р.