По той бік ночі: метаморфози душі в умовах тоталітаризму
Олександр солодар
Будь-яка імперська держава змушена вживати комплекс превентивних заходів щодо упокорення поневолених народів. Найефективнішим засобом позбавлення націй самостійницьких устремлінь стало “системне впорскування комплексу меншовартости (…), насмішкуватого відношення до національних (…) святощей”, стирання їх історичної пам’яті, формування „національно-дефектного, скаліченого психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” типу людини (Євген Маланюк). От уже сімнадцятий рік по смерті радянської імперії Україна ніяк не може позбутися прищеплених тоталітарною системою антиукраїнських світоглядних стереотипів і комплексів. До сьогодні у певної частини суспільства наявні симптоми задавненої хвороби малоросійства. А як інакше можна потрактувати відверто вороже ставлення окремих громадян нашої держави до її національних героїв –– мазепинців–петлюрівців–бандерівців? Ліками від малоросійства є лише історична правда. А правди, як відомо, ніколи не буває мало. Тим більше, у нашому (чужому?) інформаційному просторі…
У 2006 році у Львові Галицькою видавничою спілкою в рамках підтримки вітчизняного книговидання віддруковано новий роман Василя Стефака “По той бік ночі”. Але поза ніччю – не сонячний ранок, а край “аж десь поза пеклом”, де “у будь-який час була одна й та ж година – за північ”. Сама ж ніч “зіткана хіба з українських сліз, зойків, голосінь, передсмертних волань і прокльонів”, уражена “чорною сліпотою”, що “захлинається в чорних руслищах доісторичних ярів та висохлих потоків”. По той бік ночі – життя українського народу в радянській імперії.
По той бік ночі – доля сотника УПА Василя Гнатовича Небесійчука. У 1951 році головний герой твору потрапляє до рук співробітників МДБ. Засудженого на смерть рятує від розстрілу відома тільки йому таємниця одного з транспортів, захованих повстанцями у Карпатах. Аби довідатися про таємничі скарби, чекісти 39 років намагаються зламати в’язня. Фізичні тортури, медичні експерименти, одинадцять розстрілів, спроби дискредитації в очах соратників по боротьбі виявилися марними. Катам було невтямки, що Небесійчуком рухала пасіонарність. Навіть у хвилини розпачу герой не просить милості у ворогів, а звертається то до Бога з молитвою “спалити вогнем життєвотворчим всю кволість у серці моєму”, то до мальованих вугликом на стіні коника і “човна з кочетом і веслами” з проханням “винести поза ці сопки, поза Уральські гори, на ясні зорі та на чисті води”. В’язень живе Україною. В’язень болить Україною. “Віддавна вже йдемо не попереду, а плентаємося позаду, і безголів’я водить нас пітьмавими шляхами, і хижі звірі терзають наші трупи, – може, то такий наш природний стан – бути сліпими й ходити навпомацки опівдні? Скільки разів ми сіяли, а нічого було жати?” Одначе, на тлі розпачу і декадансу превалює думка, що “жодна боротьба за волю свого народу не буває даремною”, що виборювання права нації на самостійне життя не здобувається “інакше, ніж власною кров’ю”. Врешті, Василь Небесійчук розуміє, що не вдався Мойсеєм, що він – лише “простий гуцульський син, який хотів дуже мало – жити з правдою, без налигача, і за те терпить муки”.
Пам’ятаєте притчу про те, як важко давалося навчання управління державою одному зі спадкоємців фараонового престолу? І от мудрець вивів принца Єгипту на широкий пшеничний лан, забрів посеред хлібів і став ножицями зрізати усі колоски, які так чи інакше виділялися на тлі загалу: чи то були зависокими, чи заважкими. Запитав тоді учитель учня: “Знаєш тепер, як управляти державою?” І отримав ствердну відповідь. Така ж система “природного” відбору ефективно працювала в радянській імперії. “Кращих із нас, – каже Василь Небесійчук, – із року в рік, із століття в століття передчасно забирала сира земля або гнула й ламала каторга. Залишалися сірі із мрією вижити за власну ціну, досягти чинів і повного коритця”. Навіть у неволі сотнику УПА болять мутації української душі. “Зміни, які сталися на Батьківщині, таки проти тебе – коли люд став соромитися вчорашньою славою”, коли серед народу чортополохом розплодилися “покручі, мояхатаскрайні, боягузи, мамії”, коли “заплилі московським жиром пристосуванці урівнюють власний конформізм скрученою дулею в кишені”.
Реальна свобода покручів постійно обмежена страхом втрати життя, матеріальних благ, певних суспільних переваг. На відміну від пасіонаріїв, мояхатаскрайні нездатні до рішучих дій, неспроможні на подвиг. “Хто не зважувався діяти, щоб піднести своє життя на нову висоту, хто байдуже задовольнявся власною немічністю, ті не можуть не боятися смерти, пам’ятаючи про той вирок, який вона виносить їхньому життю, що пройшло намарне. Такі ніколи не жили на повну силу, та й чи жили вони взагалі?” (Альбер Камю). Антигероями роману стають особи, які у силу обставин і власної ущербності заступили за межу порядності, людяності, зрадили товаришів по зброї, стали катами чи їх прислужниками. Один із таких персонажів – справжній манкурт із фізично утятою в таємній лабораторії пам’яттю в’язничний наглядач Архип Лукашенко. Але, незважаючи на лоботомію, ще жива душа змушує Лукашенка збунтуватися і стати на бік в’язня. Василь Стефак виписує також портрет українця-малороса професора Костюка. Останній усвідомлює свою ущербність, але тут же знаходить їй виправдання: “Ми справді нікчемні актори. Та завдяки саме нікчемству ми вижили… А вже завдяки нам село чи місто зберігає свій голос і свою самобутність”. Чи не подібну життєву філософію сповідувала і сповідує сьогодні значна частина українського суспільства?
Упродовж усього роману поруч з Василем Небесійчуком завжди присутні його кати–кадебісти: лікар-маніяк з таємної лабораторії Воронов, генерал Клейменов, полковник Зеленцов. У диспутах в’язня і Зеленцова постає проблема ментальної неспроможності росіян визнати право українців на власну державу. Як зізнається Василь Стефак, матеріалами для створення діалогів стали інетівські обговорення української проблеми на російських чатах. Отже, вкладені до уст полковникові КДБ українофобські думки не що інше, як сьогоднішнє ставлення пересічних росіян до України.
Кадебісти бояться колишнього повстанця як людину, що вижила в нелюдських умовах, не піддалася вигадливим тортурам, не зламалася. Вони ненавидять Небесійчука як особу, яка поставила під сумнів доцільність існування радянської імперії. Адже “росіяни схильні приписувати “бандерівцям” ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до національно свідомих українців, і тоді теза “ми їх ненавидимо” змінюється на більш зручну і психологічно виграшну – “вони нас ненавидять” (Ігор Лосєв). У поєднанні із безсиллям домогтися від в’язня необхідних зізнань ненависть кадебістів стає безмежною, цинічною і жорстокою. Наприкінці роману вона матеріалізується у немилосердне побиття головного героя. Але Василь Небесійчук залишається жити. Адже він потрібен ще Україні… Потрібен для розвінчування імперських міфів, ствердження незалежності, формування по-справжньому вільних громадян Української Держави.
четвер, 25 березня 2010 р.
Холодноярські привиди Миколи Негоди
Олександр Солодар
Уперше про письменника Миколу Негоду я довідався ще наприкінці 1970-х років. Заочно познайомила з відомим письменником, автором тесту незабутньо пісні “Степом, степом...” моя старша сестра Наталія. Їй випала честь поспілкуватися з метром на обласному семінарі творчої молоді. А невдовзі до рук потрапив і роман Миколи Тодосовича “Холодний Яр”. Цікавий, захоплюючий твір про історію рідного краю. Прочитаний на одному подиху. Де ж було мені, радянському школяреві, тоді знати, що “історія”, як і “творчість” зараховані на ідеологічну службу тоталітарного режиму...
У 1989 році працюю в Івано-Франківському обласному державному архіві. На сторінках львівського альманаху “Червона калина” (жовтень 1932 – листопад 1934 рр.) натрапляю на роман-спогад полтавчанина, колишнього старшини – кіннотника Запорізької дивізії армії УНР, холодноярського осавула Юрія Горліс-Горського (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський) “Холодний Яр”. Важко передати враження від його твору. Безперечно – шок! Усе, що мені було відомо про недавню історію рідного краю виявилося брехнею. Ще у передмові до першого книжкового видання роману 1935 року Юрій Горліс-Горський зауважував, що “деякі совєтські “українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських “кулаків” проти “братнього” московського та українського “пролетаріяту”. Те ж саме намагався зробити і Микола Негода, “запозичивши” багато сторінок з роману колишнього холодноярського старшини.
Юнацький максималізм ставив десятки запитань і вимагав на них відповідей. Це спонукало розпочати дослідження історії національно-визвольних змагань початку ХХ століття на Чигиринщині.
Якось після одного з літературних вечорів, що проходив у Черкаській обласній бібліотеці для юнацтва ім. В. Симоненка, випало іти до зупинки разом з Миколою Негодою. Делікатно порушив тему про роман “Холодний Яр”. Відчувалося, що письменник не налаштований відповідати на “незручні” запитання. Розмова відверто не клеїлася. Попрощалися, хоча моя цікавість не була погамована.
Усе ж я не полишав надії відтворити картину написання Миколою Тодосовичем скандального роману. І допомагали мені в цьому обставини. То траплялася на очі якась частина тексту у часописі чи книзі, то занотовувався окремий фрагмент спогадів… Слово до слова, думка до думки – в уяві поставала епоха, в якій народжувався “Холодний Яр” Миколи Негоди…
Виявляється, або під час нашої подорожньої розмови, або невдовзі після неї письменник розпочав роботу над черговим історичним романом “Отаман Мамай”. Книга вийшла друком у 2005 році в черкаському видавництві “Брама – Україна”. У передмові до неї автор згадає про червневу 1942 року зустріч з Юрієм Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. “Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У 1955 році Миколу Тодосовича Негоду прийняли до Спілки письменників України, видавництво “Радянський письменник” випустило його збірку віршів “Ростуть сини”, а вже наступного року письменник очолив Черкаське обласне літературне об’єднання. Як для молодого випускника Московського літературного інституту кар’єра складалася досить вдало. Однак, радянській владі необхідні були не лише лояльні, але й ідеологічно “правильні” літпрацівники. А задля цього необхідно було створити відповідного забарвлення майстерштик…
У 1956 році радянське інформаційно-пропагандистське відомство поширило інформацію про проникнення в Угорщину на допомогу “контрреволюції” українських націоналістів. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Юрій Горліс-Горський. “Воскресіння” загиблого ще у вересні 1946 року за загадкових обставин автора холодноярського епосу, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання “Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди “Холодний Яр”.
Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про “воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані “виписи з тієї “страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору “обструкцію”?
У 1971 році в київському видавництві “Радянський письменник” з’явився роман Миколи Негоди “Холодний Яр”, в якому героїчні постаті борців за волю України постали бандитами. Микола Тодосович зізнавався, що у його творі “без посилання на першоджерело” були використані “окремі виписки з тієї “страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. “Але вони, ті виписки, – бідкався письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”.
Робота над романом тривала понад 20 років. Одних лише авторських спогадів для написання книги було замало. Необхідно було студіювати архіви, працювати з людьми. Відомо, що Микола Тодосович активно записував розповіді жителів Чигиринського району про події початку ХХ століття, збирав світлини і документи. І ніякого тобі стеження, ніяких утисків. Більше того, за цей час Микола Негода як керівник обласного літературного об’єднання 5 разів обирався депутатом обласної ради спочатку по Канівському, а згодом – по Васютинському виборчих округах. Під час одного з передвиборчих турів Чорнобаївським районом Микола Тодосович запитав у виборців, чому б їм не вибрати депутатом якогось директора главку. Одна з жінок, присутніх на зустрічі, відповіла письменнику: “А хто з нами поговорить так, як Ви. А ви їздите, слухаєте, розбираєтесь. Директори ж – як жирні коти, на нас уваги не звертають”.
За словами Миколи Негоди, у 1971 році на одному із засідань обласного літературного він зачитав сторінки першого розділу книги. Наприкінці зустрічі незнайомий чоловік, який тихенько просидів у куточку, почав задавати провокаційні запитання автору. Усе б – нічого. Погомоніли і розійшлися. Але вже невдовзі газета “Черкаська правда” опублікувала статтю Попова “Холодний Яр” і його герої”, в якій нищівній критиці було піддано творчість письменника. За таких обставин Микола Тодосович припинив керівництво літературним об’єднанням. Більше того, саму студію тоді просто “розігнали, обвинувативши в усіх мислимих і немислимих гріхах”.
Можна було б назвати ці події переслідуванням за допущені в романі ідеологічні помилки, якби не одне “але”… За словами письменника, між ним і тодішнім першим секретарем Черкаського обкому компартії О. Андрєєвим чорна кішка перебігла. Все почалося з написання Миколою Негодою листа критичного змісту на адресу першого секретаря. Після цього було організовано процес виявлення ідеологічних відхилень у творах Миколи Тодосовича та публікація критичних статей у місцевій пресі.
Ситуація ускладнилася восени 1972 року, коли було зареєстроване Черкаське обласне відділення Спілки письменників України. Цікаво, що у листах кияни – друзі Миколи Негоди вітали голову літературного об’єднання зі створенням регіонального представництва Спілки й авансом – із тим, що вперше за багато років керівництва на громадських засадах літоб’єднанням він зможе отримувати зарплатню. Себто стане відповідальним секретарем організації. Однак, рішення про призначення керівника приймалися не членами Спілки письменників, а у обкомі партії. Відтак О.Андрєєв категорично виступив проти призначення Миколи Негоди на посаду керівника організації. Головою правління черкаського відділення СПУ став поет Федір Моргун.
У 1978 року на ціле десятиріччя з ініціативи першого секретаря обкому партії Івана Лутака посаду голови обласної організації СПУ обійняв Микола Негода. Але ж пам’ятаємо, що у 1970-х роках дисидентів на відповідальні посади не призначали… Швидше за все, шестирічне “замовчування” письменника було пов’язане, насамперед, з особистим його конфліктом з “жирним котом” – партійним функціонером, а вихід у світ роману “Холодний Яр” став лише приводом до “утисків”.
Як би там не було, але холодноярський хрест для Миколи Негоди виявився тяжким. Чи не все життя письменнику доводилося сповідатися перед самим собою, для друзів і ворогів шукати “зрозумілі” пояснення мотивів написання свого першого історичного роману, і разом з тим – нести з собою тільки йому відому таємницю.
Джерела та література:
1. Авторські польові дослідження. Записано від Миколи Тодосовича Негоди 18 березня 2005 р. м. Черкаси.
2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів, “Червона калина”, 1992.
3. Дерзати! // Дніпрові зорі. Альманах Черкаського літоб’єднання – 1956.
4. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998. – с. 118 – 120.
5. Культурно-мистецька хроніка. // Партія веде. – Черкаси, 1955.
6. Негода М. Отаман Мамай. Черкаси, “Брама – Україна”, 2005.
7. Негода М. Холодний Яр. – К.: “Радянський письменник”, 1971.
8. Розумовський М. „Одійдіте, недруги лукаві... Друзі, зачекайте на путі”. // Голос України. – 3 грудня 2002 р. - №227.
9. Ще одна письменницька організація. // Радянська Україна. – 26 листопада 1972 р.
Олександр Солодар
Уперше про письменника Миколу Негоду я довідався ще наприкінці 1970-х років. Заочно познайомила з відомим письменником, автором тесту незабутньо пісні “Степом, степом...” моя старша сестра Наталія. Їй випала честь поспілкуватися з метром на обласному семінарі творчої молоді. А невдовзі до рук потрапив і роман Миколи Тодосовича “Холодний Яр”. Цікавий, захоплюючий твір про історію рідного краю. Прочитаний на одному подиху. Де ж було мені, радянському школяреві, тоді знати, що “історія”, як і “творчість” зараховані на ідеологічну службу тоталітарного режиму...
У 1989 році працюю в Івано-Франківському обласному державному архіві. На сторінках львівського альманаху “Червона калина” (жовтень 1932 – листопад 1934 рр.) натрапляю на роман-спогад полтавчанина, колишнього старшини – кіннотника Запорізької дивізії армії УНР, холодноярського осавула Юрія Горліс-Горського (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський) “Холодний Яр”. Важко передати враження від його твору. Безперечно – шок! Усе, що мені було відомо про недавню історію рідного краю виявилося брехнею. Ще у передмові до першого книжкового видання роману 1935 року Юрій Горліс-Горський зауважував, що “деякі совєтські “українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських “кулаків” проти “братнього” московського та українського “пролетаріяту”. Те ж саме намагався зробити і Микола Негода, “запозичивши” багато сторінок з роману колишнього холодноярського старшини.
Юнацький максималізм ставив десятки запитань і вимагав на них відповідей. Це спонукало розпочати дослідження історії національно-визвольних змагань початку ХХ століття на Чигиринщині.
Якось після одного з літературних вечорів, що проходив у Черкаській обласній бібліотеці для юнацтва ім. В. Симоненка, випало іти до зупинки разом з Миколою Негодою. Делікатно порушив тему про роман “Холодний Яр”. Відчувалося, що письменник не налаштований відповідати на “незручні” запитання. Розмова відверто не клеїлася. Попрощалися, хоча моя цікавість не була погамована.
Усе ж я не полишав надії відтворити картину написання Миколою Тодосовичем скандального роману. І допомагали мені в цьому обставини. То траплялася на очі якась частина тексту у часописі чи книзі, то занотовувався окремий фрагмент спогадів… Слово до слова, думка до думки – в уяві поставала епоха, в якій народжувався “Холодний Яр” Миколи Негоди…
Виявляється, або під час нашої подорожньої розмови, або невдовзі після неї письменник розпочав роботу над черговим історичним романом “Отаман Мамай”. Книга вийшла друком у 2005 році в черкаському видавництві “Брама – Україна”. У передмові до неї автор згадає про червневу 1942 року зустріч з Юрієм Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. “Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У 1955 році Миколу Тодосовича Негоду прийняли до Спілки письменників України, видавництво “Радянський письменник” випустило його збірку віршів “Ростуть сини”, а вже наступного року письменник очолив Черкаське обласне літературне об’єднання. Як для молодого випускника Московського літературного інституту кар’єра складалася досить вдало. Однак, радянській владі необхідні були не лише лояльні, але й ідеологічно “правильні” літпрацівники. А задля цього необхідно було створити відповідного забарвлення майстерштик…
У 1956 році радянське інформаційно-пропагандистське відомство поширило інформацію про проникнення в Угорщину на допомогу “контрреволюції” українських націоналістів. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Юрій Горліс-Горський. “Воскресіння” загиблого ще у вересні 1946 року за загадкових обставин автора холодноярського епосу, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання “Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди “Холодний Яр”.
Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про “воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані “виписи з тієї “страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору “обструкцію”?
У 1971 році в київському видавництві “Радянський письменник” з’явився роман Миколи Негоди “Холодний Яр”, в якому героїчні постаті борців за волю України постали бандитами. Микола Тодосович зізнавався, що у його творі “без посилання на першоджерело” були використані “окремі виписки з тієї “страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. “Але вони, ті виписки, – бідкався письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”.
Робота над романом тривала понад 20 років. Одних лише авторських спогадів для написання книги було замало. Необхідно було студіювати архіви, працювати з людьми. Відомо, що Микола Тодосович активно записував розповіді жителів Чигиринського району про події початку ХХ століття, збирав світлини і документи. І ніякого тобі стеження, ніяких утисків. Більше того, за цей час Микола Негода як керівник обласного літературного об’єднання 5 разів обирався депутатом обласної ради спочатку по Канівському, а згодом – по Васютинському виборчих округах. Під час одного з передвиборчих турів Чорнобаївським районом Микола Тодосович запитав у виборців, чому б їм не вибрати депутатом якогось директора главку. Одна з жінок, присутніх на зустрічі, відповіла письменнику: “А хто з нами поговорить так, як Ви. А ви їздите, слухаєте, розбираєтесь. Директори ж – як жирні коти, на нас уваги не звертають”.
За словами Миколи Негоди, у 1971 році на одному із засідань обласного літературного він зачитав сторінки першого розділу книги. Наприкінці зустрічі незнайомий чоловік, який тихенько просидів у куточку, почав задавати провокаційні запитання автору. Усе б – нічого. Погомоніли і розійшлися. Але вже невдовзі газета “Черкаська правда” опублікувала статтю Попова “Холодний Яр” і його герої”, в якій нищівній критиці було піддано творчість письменника. За таких обставин Микола Тодосович припинив керівництво літературним об’єднанням. Більше того, саму студію тоді просто “розігнали, обвинувативши в усіх мислимих і немислимих гріхах”.
Можна було б назвати ці події переслідуванням за допущені в романі ідеологічні помилки, якби не одне “але”… За словами письменника, між ним і тодішнім першим секретарем Черкаського обкому компартії О. Андрєєвим чорна кішка перебігла. Все почалося з написання Миколою Негодою листа критичного змісту на адресу першого секретаря. Після цього було організовано процес виявлення ідеологічних відхилень у творах Миколи Тодосовича та публікація критичних статей у місцевій пресі.
Ситуація ускладнилася восени 1972 року, коли було зареєстроване Черкаське обласне відділення Спілки письменників України. Цікаво, що у листах кияни – друзі Миколи Негоди вітали голову літературного об’єднання зі створенням регіонального представництва Спілки й авансом – із тим, що вперше за багато років керівництва на громадських засадах літоб’єднанням він зможе отримувати зарплатню. Себто стане відповідальним секретарем організації. Однак, рішення про призначення керівника приймалися не членами Спілки письменників, а у обкомі партії. Відтак О.Андрєєв категорично виступив проти призначення Миколи Негоди на посаду керівника організації. Головою правління черкаського відділення СПУ став поет Федір Моргун.
У 1978 року на ціле десятиріччя з ініціативи першого секретаря обкому партії Івана Лутака посаду голови обласної організації СПУ обійняв Микола Негода. Але ж пам’ятаємо, що у 1970-х роках дисидентів на відповідальні посади не призначали… Швидше за все, шестирічне “замовчування” письменника було пов’язане, насамперед, з особистим його конфліктом з “жирним котом” – партійним функціонером, а вихід у світ роману “Холодний Яр” став лише приводом до “утисків”.
Як би там не було, але холодноярський хрест для Миколи Негоди виявився тяжким. Чи не все життя письменнику доводилося сповідатися перед самим собою, для друзів і ворогів шукати “зрозумілі” пояснення мотивів написання свого першого історичного роману, і разом з тим – нести з собою тільки йому відому таємницю.
Джерела та література:
1. Авторські польові дослідження. Записано від Миколи Тодосовича Негоди 18 березня 2005 р. м. Черкаси.
2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів, “Червона калина”, 1992.
3. Дерзати! // Дніпрові зорі. Альманах Черкаського літоб’єднання – 1956.
4. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998. – с. 118 – 120.
5. Культурно-мистецька хроніка. // Партія веде. – Черкаси, 1955.
6. Негода М. Отаман Мамай. Черкаси, “Брама – Україна”, 2005.
7. Негода М. Холодний Яр. – К.: “Радянський письменник”, 1971.
8. Розумовський М. „Одійдіте, недруги лукаві... Друзі, зачекайте на путі”. // Голос України. – 3 грудня 2002 р. - №227.
9. Ще одна письменницька організація. // Радянська Україна. – 26 листопада 1972 р.
субота, 6 лютого 2010 р.
„Холодний Яр”: історія однієї книги
Без вагань. Ти – є, ти – будеш. Встань, бо ти – не раб.
Се тобі лише здалося, що воно – гора.
Просто в чоло. Межи очі. В той кирпатий ніс –
І балван ось розлетиться на струхлілий хмиз.
Ти повірив, що скінчилось, і що нас нема,
Що пожерли тиф і мука та ще й рідна тьма, -
Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген Маланюк
„Балада про Василя Тютюнника”
Вони втратили все: коханих, рідню, статки і поховали сподівання на власну Державу. Але, розвіяні вітрами еміграції, вони продовжували жити й боліти Україною. А там, а там далеко над Дніпром настала затяжна чорна ніч: терор і репресії, здавалося, зламали хребет українцеві. Ні натяку на спротив. Мовчав Холодний Яр, який іще ще вчора дихав вогнем на ворога, стікав кров’ю, але боровся до останнього подиху. Наддніпрянщина стояла на порозі колективізації і голодомору, а її кати писали, перефарбовуючи біле на чорне, історію повстанського руху. Ще у 1927 році у Харківському Державному видавництві побачила світ книга Б. Козельського „Шлях зрадництва й авантур (петлюрівське повстанство)”, в якій окремий розділ було присвячено діяльності Холодоярського „право-лівобережного окружного повстанського комітету” та підконтрольних йому збройних формувань.
Що залишалося робити їм, відірваним від Батьківщини повстанцям – чорношличникам, воякам армії УНР? Змиритися з долею? Пустити кулю в скроню? Але ж там, але ж там... була зганьблена, зґвалтована, упосліджена, упокорена Україна... Окроплена потом і кров’ю, вистраждана і омріяна Україна. Ні, вони покинули власні домівки не задля того, аби вмерти на чужині, а для продовження боротьби. Їхньою зброєю стають не кріс, не шабля, не стилет, а стилос. І постають у Празі, Відні, Берліні, Парижі часописи, сторінки яких повняться праведним гнівом до катів України, численними споминами про визвольні змагання і закликами до продовження боротьби. Однак, значна частина наддніпрянців не змогла відірватися від української землі. Прихистком для них стала окупована поляками Галичина. Сотні втікачів з Великої України стають активістами національних культурно-просвітніх товариств і громадського політичних організацій Львова, Станіслава і Тернополя, дописувачами десятків українських періодичних видань краю. Вони починають писати трагічно-героїчну і романтичну історію минулих визвольних змагань „без прикрас і купюр”.
З жовтня 1932 по листопад 1934 рр. на сторінках львівського альманаху „Червона калина” з’являється роман „Холодний Яр”, автором якого був полтавчанин, колишній старшина – кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії армії УНР, холодноярський осавул Юрій Горліс-Горський (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський). Уже журнальна публікація роману сколихнула українську громадськість Галичини. За словами автора передмови до одного з сучасних видань цієї книги Романа Федоріва, „в читальнях „Просвіти” провадилися колективні вечірні читання. Жорстка правда про повстанську боротьбу в легендарному козацько-гайдамацькому Холодному Яру захоплювала читачів, виховувала у них любов і пошану до великого змагу українського селянства за свою волю”. Популярність роману спонукала видавців альманаху „Червона калина” видати його окремою книгою. У 1935 році виходить перша її частина, а в 1937 – друга. У передмові до цього видання Ю. Горліс-Горський підкреслює, що до написання роману його спонукала відсутність „у нашій історичній літературі” ґрунтовних досліджень національно-визвольного руху та наполегливість ворога, який „вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє”. Автор також зауважує, що „деякі совєтські „українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських „кулаків” проти „братнього” московського та українського „пролетаріяту”. Згадує автор і названу вище книгу Б. Козельського, яка „стала підручником для чекістів, як боротися з „контр-революцією” в Україні”. За браком документів Ю. Горліс-Горський відмовився від пропозиції створення історичної монографії, а вдається до написання „повістряської” книги „для широкого загалу”. При цьому, незважаючи на хронологічні неточності і відсутність датування окремих подій, надзвичайне емоційне авторське забарвлення тексту, роман залишається одним із найцікавіших і найповніших джерел з історії національно-визвольних змагань на Чигиринщині.
Волею долі опинившись навесні 1920 року в південній частині тодішньої Київської губернії, Ю. Горліс-Горський став свідком кульмінаційних подій боротьби українського селянства проти більшовизму, учасником багатьох виграних і програних битв, неймовірних майже детективних пригод і історій, одним із будівничих феноменальної Холодноярської республіки. Її організаційні початки припали на 1918 рік, коли жителі с. Мельники створюють загін самооборони для захисту населеного пункту і славнозвісного Мотронинського монастиря від реквізицій, нападів і пограбувань, здійснюваних окупаційними німецькими військами, залишками деморалізованих військових частин колишньої російської армії, а то і просто бандитів-мародерів. Навесні 1919 року холодноярське військове формування вже в якості куреня входить до 3-го гайдамацького полку Армії УНР, бере участь у боях з збільшовиченими військовими частинами. Докорінні зміни в Холодному Яру відбулися на початку червня 1919 р., коли місцевий курінь об’єднався з повстанським григор’євським загоном Уварова. У складі останнього до Холодного Яру прибули чигиринські ревкомівці – члени УПСР і колишні діячі Центральної Ради Омелян Дзигарь і Логвин Панченко. Саме в цей період уперше на Чигиринщині з’являються листівки за підписом інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру з чітко окресленими антибільшовицькими позиціями та закликом до повстання проти “грабіжницької комуни”. Певно, з „партійної” ініціативи чигиринців в Холодному Яру упродовж літа відбувається структурування окружного повстанського комітету, під керівництвом якого в селах повіту утворюються загони самоохорони, а вже у жовтні у с. Матвіївка проводиться селянський повітовий з’їзд „представників охоронних сотень”. Після з’їзду холодноярці повели наступ проти денікінців на Черкаси. На той час військове формування перетворюється в окрему бригаду у складі Холодноярського, Білопольського і Білоярського куренів. У свою чергу курені поділялися на окремі загони – відділи, що формувалися по селах. Постійно діяли загони Солонька (згодом – Щириці-Мамая) в Дніпровських плавнях (200 – 500 осіб), Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари (до 300 осіб), постійний відділ – комендантська сотня Холодного Яру (близько 800 осіб), а також загони Кваші та Загороднього. При загальній мобілізації до зброї ставало від 5000 до 7000 осіб. При цьому бригада постійно поповнювалася рейдуючими повстанськими загонами. Так, у вересні 1920 року після об’єднання холодноярців зі Степовою дивізією Блакитного (Осауленка) повстанське з’єднання досягло чисельності в понад 20000 бійців.
Діяльність повстанських відділів Холодного Яру та місцевого окружного повстанкому швидко привернули увагу українського уряду. Сюди для організації Південної повстанської групи прибув полковник штабу Симона Петлюри Гулий-Гуленко. А на початку 1920 року до Холодного Яру спрямували свій похід дві групи армії УНР: Г. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника. На початку лютого вони зустрілися в селі Медведівці з холодноярцями. Тоді ж останні отримали “вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі Холодного Яру в загальному повстанчому рухові”. Наявність окружного повстанського комітету – військово-політичного органу, який представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні (звідси – і назва в документах “Право-Лівобережний повстанком”), координував діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на підконтрольній йому території, наділяла холодноярців більшим авторитетом серед селянства порівняно з іншими повстанськими відділами. Повстанком ініціював проведення окружних з’їздів, на яких обиралися його нові члени та військове керівництво збройними відділами округи.
Військово-політична ситуація вимагала постійного контакту з урядом та штабом Армії УНР. У різні періоди холодноярські делегації до них очолювали Юхим Ільченко і Юрій Горліс-Горський. Водночас, штаб Симона Петлюри сам намагався встановити зв’язки з розрізненими повстанськими відділами в Україні і узгодити їх діяльність. На початку серпня 1920 року до Холодного Яру прибув представник Всеукраїнського Повстанського комітету Іван Діхтяр-Хоменко. Зв’язковий від С. Петлюри “у серпні і вересні (...) обійшов такий район: Ананьїв, Одеса, Єлисавет, Голта, Умань і Балта”. Проходячи за цим маршрутом, він неминуче мусів потрапити і до Холодного Яру. Найвірогідніше, окремим дорученням для нього була організація наприкінці серпня – на початку вересня 1920 року масового повстання в Україні. Саме в цей час активізували військову і політичну діяльність відділи, підпорядковані окружному повстанському комітету. Під контроль повстанокму переходить практично весь Чигиринський повіт (за винятком територій поблизу залізниці). Холодноярці роблять спробу захопити м. Черкаси. Тоді ж Олександрійська дивізія Пилипа Хмари перебрала під свій контроль Олександрійський повіт Кременчуцької губернії. В таємному бюлетені інформаційного відділу РНК УСРР відмічалося, що “на території Черкащини існував Холодноярський Повстанський комітет, що здійснював політичне керівництво повстанством, підтримував зв’язки з закордоном і діяв за директивами останнього. Повстанком був, так би мовити, цивільною владою повстанців.”
Навіть незважаючи на проголошену більшовиками політику непу, військову амністію і капітуляцію у серпні – вересні 1921 року окрповстанкому та цілого ряду отаманів, Холодний Яр продовжував залишатися базою антибільшовицького руху. У цей період відбулася лише зміна тактики повстанської боротьби – значні військові формування припинили діяльність, а їх бійці, користуючись амністією, повернулися на місця постійного проживання. Їм на зміну прийшли невеликі мобільні військові загони, які, за підтримки місцевого населення, вдалися до методів партизанської війни. Як відмічали радянські органи, в повіті “великих банд немає, немає повстанства, немає отаманів, але є терор, є прихована робота отаманів петлюрівської орієнтації”. Упродовж 1922 – 1926 років на Чигиринщині діяли загони Грищенка, Курінного, Коваленка, Петренка, Валового.
Юрій Горліс-Горський не був свідком останніх сторінок героїчної боротьби холодноярців. Навесні 1921 року за завданням окружного повстанського комітету він відправляється за кордон для встановлення зв’язку з урядом УНР. До його повернення на Чигиринщину залишалося понад 20 років... Однак, в довгу дорогу із собою він забрав пам’ять про героїв визвольних змагань, портрети яких і знайшли відображення в романі „Холодний Яр”. Цікаво, що Ю. Горліс-Горський не звинувачує в поразці українського національно-визвольного руху нікого з його провідників. Письменнику вдається встати над амбіціями як сучасників, так, власне, і наступників, які вишукували причини національної катастрофи в діях того чи іншого лідера, а зазирнути в глибину української ментальності. На сторінках роману автор констатує факт братовбивчої війни, яку вела проти власного народу на боці більшовиків певна частина „свідомих українських націоналістів”, потрапивши під впливи „батька” – чигиринського отамана Свирид Коцура. На жаль, явище такої „отаманщини” було характерним загалом для всієї України, з чого з успіхом скористалася червона Москва. Знову повторилася історія ХVІІ століття, коли, за словами Самійла Величка, через „незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали”. Окрім того, Ю. Горліс-Горський „найбільшою вадою українського повстанця” називав прив’язку до рідної стріхи, біля якої він „воліє крутитися (...), аж поки його розстріляють”. На його думку, в Україні в той час просто не виявилося нового Хмельницького, який би знову зумів зорганізувати „непевну, хитку, але й страшну силу” народного гніву, утримати її в своїх „певних і нехитких руках вождя, що вірив би у самого себе і накинув би ту віру підвладним”.
У червні 1942 р. Юрій Горліс-Горський знову потрапив до Холодного Яру. Він поселився в повітовому центрі – Олександрівці, подорожував Чигиринщиною, збирав свідчення від учасників Холодноярської бригади, багато фотографував, читав селянам лекції про перебіг війни і розкол в націоналістичному таборі. За підтримки колишнього холодноярського старшини, а тепер заступника начальника Чигиринської районної Служби порядку Луки Полудня Ю. Горліс-Горський організував мітинг та панахиду на могилі Василя Чучупаки. Із собою у Мельники він привозить двотомник львівського видання роману „Холодний Яр”, один з примірників якого залишив батькам отамана. У передмові до ще не надрукованого роману „Отаман Мамай” Микола Негода згадує про червневу 1942 року зустріч з Ю Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. „Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, „Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У листопаді 1943 року Ю. Горліс-Горський був уже у Львові. Згодом на нього чекав табір для переміщених осіб у Новому Ульмі (Німеччина). А 27 вересня 1946 року за загадкових обставин автор холодноярського епосу був убитий. Але його книга продовжувала самостійне життя...
У одній з розвідок Романа Коваля згадується розповідь Кузьми Дасіва про поширення радянським інформаційно-пропагандистським відомством інформації, згідно з якою у 1956 році в Угорщину на допомогу „контрреволюції” проникли українські націоналісти. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Ю. Горліс-Горський. Його „воскресіння”, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання „Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди „Холодний Яр”. Як зізнається сьогодні Микола Тодосович, у його романі „без посилання на першоджерело” були використані „окремі виписки з тієї „страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. „Але вони, ті виписки, – бідкається письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”. Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про „воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані „виписи з тієї „страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? Так чи інакше, а вже у 1971 році у київському видавництві „Радянський письменник” з’являється роман Миколи Негоди, в якому героїчні постаті борців за волю України постають бандитами. І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору „обструкцію”?
Тим часом роман Горліс-Горського „Холодний Яр” було перевидано двічі: 1961 року у Нью-Йорку та 1967 року у Лондоні. Довго, дуже довго книга ішла до читацького загалу в Україні. Лише у 1992 році письменник Роман Федорів долучився до організації її перевидання в Україні. Знову, як і вперше, вона побачила світ у львівському, щойно відродженому видавництві „Червона калина”. 15-тисячний наклад миттю розійшовся по руках. У 1994 році було випущено додатковий тираж роману – і вкотре „Холодний Яр” напрочуд швидко зникає з полиць книжкових магазинів. Книга – пригодницький роман. Книга – історична хроніка. Книга – ідея.
„Готов нових борців, Холодний Яре! Живе Україна! Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших молодих кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!”
Олександр Солодар,
м. Черкаси
Без вагань. Ти – є, ти – будеш. Встань, бо ти – не раб.
Се тобі лише здалося, що воно – гора.
Просто в чоло. Межи очі. В той кирпатий ніс –
І балван ось розлетиться на струхлілий хмиз.
Ти повірив, що скінчилось, і що нас нема,
Що пожерли тиф і мука та ще й рідна тьма, -
Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген Маланюк
„Балада про Василя Тютюнника”
Вони втратили все: коханих, рідню, статки і поховали сподівання на власну Державу. Але, розвіяні вітрами еміграції, вони продовжували жити й боліти Україною. А там, а там далеко над Дніпром настала затяжна чорна ніч: терор і репресії, здавалося, зламали хребет українцеві. Ні натяку на спротив. Мовчав Холодний Яр, який іще ще вчора дихав вогнем на ворога, стікав кров’ю, але боровся до останнього подиху. Наддніпрянщина стояла на порозі колективізації і голодомору, а її кати писали, перефарбовуючи біле на чорне, історію повстанського руху. Ще у 1927 році у Харківському Державному видавництві побачила світ книга Б. Козельського „Шлях зрадництва й авантур (петлюрівське повстанство)”, в якій окремий розділ було присвячено діяльності Холодоярського „право-лівобережного окружного повстанського комітету” та підконтрольних йому збройних формувань.
Що залишалося робити їм, відірваним від Батьківщини повстанцям – чорношличникам, воякам армії УНР? Змиритися з долею? Пустити кулю в скроню? Але ж там, але ж там... була зганьблена, зґвалтована, упосліджена, упокорена Україна... Окроплена потом і кров’ю, вистраждана і омріяна Україна. Ні, вони покинули власні домівки не задля того, аби вмерти на чужині, а для продовження боротьби. Їхньою зброєю стають не кріс, не шабля, не стилет, а стилос. І постають у Празі, Відні, Берліні, Парижі часописи, сторінки яких повняться праведним гнівом до катів України, численними споминами про визвольні змагання і закликами до продовження боротьби. Однак, значна частина наддніпрянців не змогла відірватися від української землі. Прихистком для них стала окупована поляками Галичина. Сотні втікачів з Великої України стають активістами національних культурно-просвітніх товариств і громадського політичних організацій Львова, Станіслава і Тернополя, дописувачами десятків українських періодичних видань краю. Вони починають писати трагічно-героїчну і романтичну історію минулих визвольних змагань „без прикрас і купюр”.
З жовтня 1932 по листопад 1934 рр. на сторінках львівського альманаху „Червона калина” з’являється роман „Холодний Яр”, автором якого був полтавчанин, колишній старшина – кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії армії УНР, холодноярський осавул Юрій Горліс-Горський (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський). Уже журнальна публікація роману сколихнула українську громадськість Галичини. За словами автора передмови до одного з сучасних видань цієї книги Романа Федоріва, „в читальнях „Просвіти” провадилися колективні вечірні читання. Жорстка правда про повстанську боротьбу в легендарному козацько-гайдамацькому Холодному Яру захоплювала читачів, виховувала у них любов і пошану до великого змагу українського селянства за свою волю”. Популярність роману спонукала видавців альманаху „Червона калина” видати його окремою книгою. У 1935 році виходить перша її частина, а в 1937 – друга. У передмові до цього видання Ю. Горліс-Горський підкреслює, що до написання роману його спонукала відсутність „у нашій історичній літературі” ґрунтовних досліджень національно-визвольного руху та наполегливість ворога, який „вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє”. Автор також зауважує, що „деякі совєтські „українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських „кулаків” проти „братнього” московського та українського „пролетаріяту”. Згадує автор і названу вище книгу Б. Козельського, яка „стала підручником для чекістів, як боротися з „контр-революцією” в Україні”. За браком документів Ю. Горліс-Горський відмовився від пропозиції створення історичної монографії, а вдається до написання „повістряської” книги „для широкого загалу”. При цьому, незважаючи на хронологічні неточності і відсутність датування окремих подій, надзвичайне емоційне авторське забарвлення тексту, роман залишається одним із найцікавіших і найповніших джерел з історії національно-визвольних змагань на Чигиринщині.
Волею долі опинившись навесні 1920 року в південній частині тодішньої Київської губернії, Ю. Горліс-Горський став свідком кульмінаційних подій боротьби українського селянства проти більшовизму, учасником багатьох виграних і програних битв, неймовірних майже детективних пригод і історій, одним із будівничих феноменальної Холодноярської республіки. Її організаційні початки припали на 1918 рік, коли жителі с. Мельники створюють загін самооборони для захисту населеного пункту і славнозвісного Мотронинського монастиря від реквізицій, нападів і пограбувань, здійснюваних окупаційними німецькими військами, залишками деморалізованих військових частин колишньої російської армії, а то і просто бандитів-мародерів. Навесні 1919 року холодноярське військове формування вже в якості куреня входить до 3-го гайдамацького полку Армії УНР, бере участь у боях з збільшовиченими військовими частинами. Докорінні зміни в Холодному Яру відбулися на початку червня 1919 р., коли місцевий курінь об’єднався з повстанським григор’євським загоном Уварова. У складі останнього до Холодного Яру прибули чигиринські ревкомівці – члени УПСР і колишні діячі Центральної Ради Омелян Дзигарь і Логвин Панченко. Саме в цей період уперше на Чигиринщині з’являються листівки за підписом інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру з чітко окресленими антибільшовицькими позиціями та закликом до повстання проти “грабіжницької комуни”. Певно, з „партійної” ініціативи чигиринців в Холодному Яру упродовж літа відбувається структурування окружного повстанського комітету, під керівництвом якого в селах повіту утворюються загони самоохорони, а вже у жовтні у с. Матвіївка проводиться селянський повітовий з’їзд „представників охоронних сотень”. Після з’їзду холодноярці повели наступ проти денікінців на Черкаси. На той час військове формування перетворюється в окрему бригаду у складі Холодноярського, Білопольського і Білоярського куренів. У свою чергу курені поділялися на окремі загони – відділи, що формувалися по селах. Постійно діяли загони Солонька (згодом – Щириці-Мамая) в Дніпровських плавнях (200 – 500 осіб), Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари (до 300 осіб), постійний відділ – комендантська сотня Холодного Яру (близько 800 осіб), а також загони Кваші та Загороднього. При загальній мобілізації до зброї ставало від 5000 до 7000 осіб. При цьому бригада постійно поповнювалася рейдуючими повстанськими загонами. Так, у вересні 1920 року після об’єднання холодноярців зі Степовою дивізією Блакитного (Осауленка) повстанське з’єднання досягло чисельності в понад 20000 бійців.
Діяльність повстанських відділів Холодного Яру та місцевого окружного повстанкому швидко привернули увагу українського уряду. Сюди для організації Південної повстанської групи прибув полковник штабу Симона Петлюри Гулий-Гуленко. А на початку 1920 року до Холодного Яру спрямували свій похід дві групи армії УНР: Г. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника. На початку лютого вони зустрілися в селі Медведівці з холодноярцями. Тоді ж останні отримали “вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі Холодного Яру в загальному повстанчому рухові”. Наявність окружного повстанського комітету – військово-політичного органу, який представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні (звідси – і назва в документах “Право-Лівобережний повстанком”), координував діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на підконтрольній йому території, наділяла холодноярців більшим авторитетом серед селянства порівняно з іншими повстанськими відділами. Повстанком ініціював проведення окружних з’їздів, на яких обиралися його нові члени та військове керівництво збройними відділами округи.
Військово-політична ситуація вимагала постійного контакту з урядом та штабом Армії УНР. У різні періоди холодноярські делегації до них очолювали Юхим Ільченко і Юрій Горліс-Горський. Водночас, штаб Симона Петлюри сам намагався встановити зв’язки з розрізненими повстанськими відділами в Україні і узгодити їх діяльність. На початку серпня 1920 року до Холодного Яру прибув представник Всеукраїнського Повстанського комітету Іван Діхтяр-Хоменко. Зв’язковий від С. Петлюри “у серпні і вересні (...) обійшов такий район: Ананьїв, Одеса, Єлисавет, Голта, Умань і Балта”. Проходячи за цим маршрутом, він неминуче мусів потрапити і до Холодного Яру. Найвірогідніше, окремим дорученням для нього була організація наприкінці серпня – на початку вересня 1920 року масового повстання в Україні. Саме в цей час активізували військову і політичну діяльність відділи, підпорядковані окружному повстанському комітету. Під контроль повстанокму переходить практично весь Чигиринський повіт (за винятком територій поблизу залізниці). Холодноярці роблять спробу захопити м. Черкаси. Тоді ж Олександрійська дивізія Пилипа Хмари перебрала під свій контроль Олександрійський повіт Кременчуцької губернії. В таємному бюлетені інформаційного відділу РНК УСРР відмічалося, що “на території Черкащини існував Холодноярський Повстанський комітет, що здійснював політичне керівництво повстанством, підтримував зв’язки з закордоном і діяв за директивами останнього. Повстанком був, так би мовити, цивільною владою повстанців.”
Навіть незважаючи на проголошену більшовиками політику непу, військову амністію і капітуляцію у серпні – вересні 1921 року окрповстанкому та цілого ряду отаманів, Холодний Яр продовжував залишатися базою антибільшовицького руху. У цей період відбулася лише зміна тактики повстанської боротьби – значні військові формування припинили діяльність, а їх бійці, користуючись амністією, повернулися на місця постійного проживання. Їм на зміну прийшли невеликі мобільні військові загони, які, за підтримки місцевого населення, вдалися до методів партизанської війни. Як відмічали радянські органи, в повіті “великих банд немає, немає повстанства, немає отаманів, але є терор, є прихована робота отаманів петлюрівської орієнтації”. Упродовж 1922 – 1926 років на Чигиринщині діяли загони Грищенка, Курінного, Коваленка, Петренка, Валового.
Юрій Горліс-Горський не був свідком останніх сторінок героїчної боротьби холодноярців. Навесні 1921 року за завданням окружного повстанського комітету він відправляється за кордон для встановлення зв’язку з урядом УНР. До його повернення на Чигиринщину залишалося понад 20 років... Однак, в довгу дорогу із собою він забрав пам’ять про героїв визвольних змагань, портрети яких і знайшли відображення в романі „Холодний Яр”. Цікаво, що Ю. Горліс-Горський не звинувачує в поразці українського національно-визвольного руху нікого з його провідників. Письменнику вдається встати над амбіціями як сучасників, так, власне, і наступників, які вишукували причини національної катастрофи в діях того чи іншого лідера, а зазирнути в глибину української ментальності. На сторінках роману автор констатує факт братовбивчої війни, яку вела проти власного народу на боці більшовиків певна частина „свідомих українських націоналістів”, потрапивши під впливи „батька” – чигиринського отамана Свирид Коцура. На жаль, явище такої „отаманщини” було характерним загалом для всієї України, з чого з успіхом скористалася червона Москва. Знову повторилася історія ХVІІ століття, коли, за словами Самійла Величка, через „незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали”. Окрім того, Ю. Горліс-Горський „найбільшою вадою українського повстанця” називав прив’язку до рідної стріхи, біля якої він „воліє крутитися (...), аж поки його розстріляють”. На його думку, в Україні в той час просто не виявилося нового Хмельницького, який би знову зумів зорганізувати „непевну, хитку, але й страшну силу” народного гніву, утримати її в своїх „певних і нехитких руках вождя, що вірив би у самого себе і накинув би ту віру підвладним”.
У червні 1942 р. Юрій Горліс-Горський знову потрапив до Холодного Яру. Він поселився в повітовому центрі – Олександрівці, подорожував Чигиринщиною, збирав свідчення від учасників Холодноярської бригади, багато фотографував, читав селянам лекції про перебіг війни і розкол в націоналістичному таборі. За підтримки колишнього холодноярського старшини, а тепер заступника начальника Чигиринської районної Служби порядку Луки Полудня Ю. Горліс-Горський організував мітинг та панахиду на могилі Василя Чучупаки. Із собою у Мельники він привозить двотомник львівського видання роману „Холодний Яр”, один з примірників якого залишив батькам отамана. У передмові до ще не надрукованого роману „Отаман Мамай” Микола Негода згадує про червневу 1942 року зустріч з Ю Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. „Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, „Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У листопаді 1943 року Ю. Горліс-Горський був уже у Львові. Згодом на нього чекав табір для переміщених осіб у Новому Ульмі (Німеччина). А 27 вересня 1946 року за загадкових обставин автор холодноярського епосу був убитий. Але його книга продовжувала самостійне життя...
У одній з розвідок Романа Коваля згадується розповідь Кузьми Дасіва про поширення радянським інформаційно-пропагандистським відомством інформації, згідно з якою у 1956 році в Угорщину на допомогу „контрреволюції” проникли українські націоналісти. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Ю. Горліс-Горський. Його „воскресіння”, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання „Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди „Холодний Яр”. Як зізнається сьогодні Микола Тодосович, у його романі „без посилання на першоджерело” були використані „окремі виписки з тієї „страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. „Але вони, ті виписки, – бідкається письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”. Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про „воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані „виписи з тієї „страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? Так чи інакше, а вже у 1971 році у київському видавництві „Радянський письменник” з’являється роман Миколи Негоди, в якому героїчні постаті борців за волю України постають бандитами. І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору „обструкцію”?
Тим часом роман Горліс-Горського „Холодний Яр” було перевидано двічі: 1961 року у Нью-Йорку та 1967 року у Лондоні. Довго, дуже довго книга ішла до читацького загалу в Україні. Лише у 1992 році письменник Роман Федорів долучився до організації її перевидання в Україні. Знову, як і вперше, вона побачила світ у львівському, щойно відродженому видавництві „Червона калина”. 15-тисячний наклад миттю розійшовся по руках. У 1994 році було випущено додатковий тираж роману – і вкотре „Холодний Яр” напрочуд швидко зникає з полиць книжкових магазинів. Книга – пригодницький роман. Книга – історична хроніка. Книга – ідея.
„Готов нових борців, Холодний Яре! Живе Україна! Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших молодих кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!”
Олександр Солодар,
м. Черкаси
ЛІКИ ВІД МАЛОРОСІЙСТВА,
або роздуми над творчістю Євгена МаланюкаЗбагнути генія надзвичайно складно. Лише фрагменти його іпостасі доступні для споглядання звичайними смертними. Охопити поглядом таку постать вдається лише з відстані. Найчастіше – часової. Звіддаля постає Титан, але при цьому з поля зору зникають тисячі тисяч фрагментів характеру, індивідуальних рис і рисочок. На зміну предметному, часто чуттєво-емоційному його сприйняттю приходить сприйняття міфологічне. Те, що не піддається аналізу і осмисленню – дофарбовується, дописується, дотрактовується до рівня ідеально простого й зрозумілого для широкого загалу явища. Виліплений у такий спосіб образ, як правило, далекий від оригіналу настільки, наскільки далекий від реального побутовий образ „діда Шевченка у смушевій шапці”.
Писати про генія тим тяжче, чим більше про нього написано. Надто про Євгена Маланюка – велетня Сили і Духу на одвічному полі боротьби добра і зла, порядку і хаосу, волі і рабства. Адже полярність оцінок його життя і творчості присутня як у дослідженнях однодумців, так і в студіях ідейних противників. Однак, ані перші, ані другі не могли пробачити Маланюкові його принциповість і безкомпромісність. Для соратників поет був ненависником, обпльовувачем і очорнювачем святинь, „настовбурченим і бунтарським вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ” (Ю. Липа), а для ворогів – найлютішим злом і фашистом. Спробуємо абстрагуватися від цих визначень, і на відстані (з позиції сьогодення) ще раз поглянути на його постать, принагідно реставруючи історичне тло, яке творило поета, і яке безпосередньо творив Поет.
Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 р. у с. Архангород Херсонської губернії (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської області). Безкраїй степ, річка Синюха, а ще дідівський „україноцентризм” стали вирішальними факторами формування особистості майбутнього поета.
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, -
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
Після закінчення Єлисаветградського реального училища Маланюк розпочав навчання у Петроградському політехнічному інституті, але закінчити його не вдалося. З початком Першої світової війни був мобілізований до армії, навчався у Київській військовій школі. Згодом командував кулеметною сотнею 2-го Туркестанського стрілецького полку. Фронти і бої. Українізація царської армії, де “з кожним днем все більше й більше ріс самостійницький рух”, а в середовищі українців-солдат ширилося „бродіння проти “кацапів” . У 1917-1920 роках як старшина армії УНР Євген Маланюк бере участь у визвольних змаганнях. На деякий час доля зводить його з генерал-хорунжим, начальником оперативного штабу армії Василем Тютюнником . З 1920 року перебуває в еміграції (спеціальні польські табори для інтернованих українських військових у Стрілково, Щипіорно і Каліші). У 1923 році він виїздить до Чехо-Словаччини і згодом розпочинає навчання в Українській господарській академії у Подєбрадах на гідротехнічному відділі інженерного факультету. З 1929 року працює інженером у Варшаві. Цього ж року разом з Юрієм Липою засновує літературно-мистецьку групу „Танк” . Разом з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем і Оленою Телігою співпрацює з львівськими журналами Дмитра Донцова („Літературно-науковий вісник” і „Вісник”) . Поети „вісниківської квадриги” сповідували ідею державницької, войовничої літератури, наповненої лапідарною (короткою, пульсуючою) енергію. Саме такі поривання, за Донцовим, „створюють всю гармонію, її не збагнуті стихійні сили, той неясний гін, тую підсвідому волю до життя, які кажуть траві рости, (...) а людську душу сповнюють поривами і пристрастями, що кажуть їй з одважним усміхом йти на певну смерть, відкривати Америку, або мільйони собі подібних гнати на загибель для основання світової імперії” . Донцову услід Маланюк стверджував, що за кожен твір треба заплатити творчим вогнем, інакше вийде антитвір, „бездушна й бездиханна мертвеччина, шматок неорганізованої духом і, значить, не опанованої формою хаотичної матерії”.
Утрата Батьківщини здетонувала в Маланюкові потужним поетичним вибухом. Поет не торгувався, а сплачував. Залишав у кожному творі часточку себе. На сторінках еміграційних українських видань з’являються жорсткі і жилаві його поезії, які ятрили і терзали ще незагоєні рани соратників по боротьбі:
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід... На Захід
На Захід
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним тобою вщерть?
1920
„Вчини мене бичем твоїм, Господи”. Мабуть, саме так молилися вигнанці. Але сплітати „вірші з нервів пасма” і „єдиним болем бути” міг лише Євген Маланюк. Бог почув і виконав його прохання. До того ж подарував уміння „все бачити і чуть у людях і в речах”. Гострий аналітичний розум, ерудиція і енциклопедичність укупі з надзвичайним письменницьким талантом, невичерпною енергією і непохитною цілеспрямованістю перетворили колишнього вояка армії УНР в національного пророка, покликаного, „щоб виривати та бурити, і щоб губити та руйнувати, щоб будувати й насаджувати” (Єремії, 1,10). Уже у перших збірках поет з усім своїм шаленством жорстоко таврує найдорожче для нього – Україну. І навчителем на цій стезі для Маланюка стає... Іван Франко. Варто лише порівняти вступну частину Франкової поеми „Мойсей” і другу, найбільш болючу поезію Маланюкого циклу „Діва-Обида”, як відразу ж в очі впадають подібні елементи архітектоніки творів і спільні образи. Те ж „роздоріжжя” – „розпуття”, на яке прирекла історична доля Україну, ті ж чорні фарби для зображення її минулого і теперішнього, те ж очікування на її пробудження. Однак, Євген Маланюк вдається до засобів, які стократ емоційно підсилюють трагізм історичного вироку. Коли Франко у першому ж реченні поеми звертанням до народу з використанням займенника „мій” фіксує свою приналежність до „замученого й розбитого”, то Маланюк у ролі нібито стороннього спостерігача просто констатує, на перший погляд, без будь-якого натяку на співчуття жорстокі історичні факти. Коли для Франка народ – „паралітик той на роздорожжу”, то для Маланюка Україна – „не знати мертва чи жива” розпуста „на розпутті”. Коли для Франка причиною історичного паралічу є сусіди, які „зрадою й розбоєм” скували народ і „заприсягли на вірність”, то для Маланюка „безсила, безвладна, п’яна і німа” Україна з власної волі стала „повією ханів і царів”. Таким чином, на відміну від абстрактного, узагальненого образу Франкового народу Маланюк вимальовує постать конкретної, живої, до того ж – крізь біль, відчуження і ненависть – рідної „бранки степової”. Маланюк таврує її як наречену, що віддалася чужинцеві – ґвалтівникові і не помстилася. Таврує, як матір, що зреклася дітей своїх. Таврує, але при цьому не перестає любити. А тому ганьбу України переживає як власну.
„У такий спосіб з Україною не спілкувалися навіть вороги. Духом Саванароли, шаленством протопопа Аввакума та Івана Вишенського, пристрастю навіжених з папертей віє від цих проклять, від цієї винахідливо-немилосердної лексики” (В. Базилевський). Поет розвінчує і засуджує, але не зрікається зганьбленої, зґвалтованої, покинутої Батьківщини. Більше того, „невтішним митарем” просить вибачення „за богохульні вірші” й „тверді зневажливі слова”. Вибачення в України, а не в сучасників. І понад те, згоджується, коли його називають „духовним Квазімодо”. Згоджується, але як!
Не сперечатимусь: я син свого народу —
Сліпця відвічного, каліки і раба,
І, мабуть, таки-так, що образ Квазімодо
Із образів усіх найбільш мені б припав.
То ж хай оттак: страшний, великий, незугарний
Я — лихом виплекан і викохан у тьмі,
Щоб в рухах дзвонаря нестримано і марно
Казився лютий гнів непримиренний мій.
Щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту
й муки,
Коли регоче хам над неміччю краси,—
Враз вовком кинутись, наллять залізом руки
І кров'ю ворога жагу свою зросить!
1926.
Маланюк – максималіст, що не знає авторитетів, не лукавить і не пристосовується. Страшний дзвонар, покликаний будити приспану національну гідність. Поезія в його руках – „лютий гнів непримиренний”. По війні він залишається воїном, носієм мілітарного начала (О. Ольжич). Недарма ж одне з його еміграційних псевдо – „Військовий”. Як стратег, аналізує, вивчає, вишукує у минулому причини національних катастроф. Оці пошуки привели Маланюка до історичних інвектив Дмитра Дорошенка і політологічних концепцій В’ячеслава Липинського, які звинувачували діячів Центральної Ради у відстоюванні “вузько-партійних” інтересів, реалізації невдалих “соціялістичних експериментів”, продукуванні анархії і неспроможності “вдержати самостійности України” . Саме у Дорошенка запозичує Маланюк норманську (варязьку) теорію походження Києворуської держави. „Видається певним, що мусіла з’явитися якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовинами, до державного життя, який дав йому своєрідну мілітарно-державницьку „ін’єкцію”, який прищепив йому почуття „меча” і „держави”, коротше, виконав волю „Риму” в нашій історії. І таким чинником були без сумніву, нормани, що їх літопис зве „варягами” . У десятках його поезій (цикл „Варяги”, поезії „Варязька балада”, „Варязька весна” та інші) „залізний лад” варязько-римської держави протиставляється „духові степу”, „жорстким вітрам азійським”, „лагоді Еллади” і „безсилій мудрості Візантії”. Саме в „елліністичності душі, – пише Євген Маланюк, – в „елладності” геополітичного положення між Сходом і Заходом – треба шукати причин, чому Україна, „між двома силами” існуючи, не здобулася на більше, ніж бути пляцдармом для боротьби цих сил”. Варязство, що мало творчо-конструктивний вплив на Київську Русь з часом асимілювалося „в хліборобсько-полянськім етнографічнім тілі”, що й привело Україну до втрати державності .
У „Листах до братів-хліборобів” Липинського поет знаходить суголосні йому ідеї „національного консерватизму”, ґрунтовані на становому принципі побудови новітньої держави. Основний державотворчий елемент – „нова українська аристократія” – “найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями”. Найважливішими її рисами мали стати “здібність до творчости” і “войовничий дух”. Політичні оглядачі вже тоді вказували на подібність „станового принципу (клясократії)” Липинського до італійського „фашистівського корпоративізму” . За Маланюком, для подолання „прострацію простору” потрібні „не хліб і мед слов’янства”, „не тропар і не псалом, не молитви, не плач до неба”, а „міцним металом наллята безмовність, короткий меч і смертоносний спис”, „напруженість, суцільність, важкість, повність”. У ретроспективі носіями такого мілітарного духу були варязство княжої доби і козацтво, яке виявилося „зв’язане з тілом нації”, яке „обіймало всіх „ліпших людей” – чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний „шляхтич Речі Посполитої”, чи відважніший міщанин, чи недовчений богослов, чи врешті „посполитий” селянин”. Козацтво – це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини” . Відтак, помиляється Володимир Базилевський, коли ставить під сумнів висновок Євгена Маланюка про козацьке походження Шевченка. Не за родоводом, а за духом Тарас Григорович виявився правонаступником козацької шаблі і став „бунтом майбутніх рас, полум’ям, на котрім тьма розстала”. Не буде перебільшенням, що у такому ракурсі і „залізний імператор строф” є спадкоємцем варязсько-козацького начала.
За Маланюком, „у час вогню і меча”, „коли кругом відважні жмені, і кожному народу спіє геній” Україні не вистачало „незломних легіонів” і „криці єдиної руки”, натомість ніколи не бракувало „вошивих душ, що бабраються в слині”.
Каліка виклятий — такий він і донині!
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль.
Самсоном темним — зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.
Зродив вождів — дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,—
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
В таборі інтернованих, 1921.
Маланюк не був би собою, якби лише зупинився на встановленні діагнозу. Він повинен був дошукатися першопричин захворювання і прописати ліки проти „спокою сліпого раба”, його „слинявої похіті”, „малого, скоцюрбленого, трусливо-лютого, ненависного і заздрого на величність, покірливого на низькість ханських стіп” „павучого серця”. Врешті, прописати ліки проти створеної пануючими імперіями і вже задавненої, хронічної хвороби малоросійства. „Кожна многонаціональна держава (...), – приходить до висновку письменник, – в процесі свого історичного існування, витворювала своєрідний тип імперської людини”. Він формується „систематичним впорскуванням комплексу меншовартості (...), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святинь”, що веде до зникнення „умовних рефлексів” національного інстинкту”. Врешті-решт, утворюється „національно-дефектний, скалічений психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” тип людини, якого Маланюк називає малоросом. „Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція перед боєм”. Маланюк – провидець попереджав чільників „вже Державної України”, що хвороба ця буде „грізним мементо” для самої державності „в часі її тримання й стабілізації” . Точність його прогнозу приголомшує! Адже і „сєвєродонецький сепаратизм”, і мовне питання, і проблеми безхребетності, зрадливості „національної еліти” – симптоми хвороби малоросійства. Творчість Маланюка для хворої нації – нехай гіркі, але надійні ліки. Їх ніколи не було забагато. Їх бракує і сьогодні. Маланюк, за словами В. Базилевського, „архісучасний поет”, а тому потребує „живої присутності”, присутності „залізними віршами”, які „варті вояцьких полків”. Чи не пора якщо не державним діячам, то принаймні, теперішнім патріотам – Терещенкам подбати про видання повного зібрання творів „невгнутого державника”?
У червні 1941 року розпочалася радянсько-німецька війна. Євген Маланюк, який ніколи не був „забіякою” і „нетерпеливим революціонером” і завжди намагався не встрявати „в біжучі громадські справи”, категорично відмовився від пропозиції провідників ОУН їхати з похідними групами на Велику Україну. Йому і далі снилася Синюха, він і далі марив українським степом, але щось його стримувало. Інтуїція? Ангел-охоронець? Уже невдовзі з обуренням і гнівом він сприйме звістку про загибель у Києві від рук німецьких карателів молодших його побратимів по перу Олени Теліги і Олега Ольжича . Письменник продовжує жити і працювати у Варшаві. Інколи він „їздив до Львова, де в той час літературне життя було значно цікавіше, ніж в інших містах” . З 1945 деякий час перебуває у Чехо-Словаччині, а далі – переїздить до м. Регенсбург (Німеччина), де викладає математику у таборовій гімназії. У 1949 році перебирається до США. Оселяється в Нью-Йорку. Його життя у „безсонячних щілинах Мангатану”, в „каньйоні божевільного Бродвею” й надалі було сповнене Україною. Улітку він шукає у Гантерських горах карпатські полонини, в Альберті відкриває для себе, що „Саскачевань звучить як Саксагань” .
І все частіш пригадується синь
Херсонщини, дитинства краєвиди,
Стихія степу, сонячна Синюха,
Граніти скель і вітер верховий.
13.ІІ.1964.
16 лютого 1968 року поета не стало. Похований Євген Маланюк на українському цвинтарі у м. Давнд Брук .
Повертаючись до спадщини письменника, літературознавця, історика і філософа, занурюючись в очищаючий вогонь його творів, раз-по-раз відкриваєш для себе раніше непізнані істини. І приходиш до висновку, що помиляються ті, хто закидав і закидає йому тематичну повторюваність, вузькість, однобічність. Певно, уражені поетовою прямотою і відвертістю, засліплені його правдою, критики-малороси не спроможні помітити, що „останній римлянин”, „залізний імператор строф” був також і надчуттєвим тонким ліриком, і глибоким знавцем людської душі. Але про це хай краще розповість сам Євген Маланюк.
Олександр Солодар
або роздуми над творчістю Євгена МаланюкаЗбагнути генія надзвичайно складно. Лише фрагменти його іпостасі доступні для споглядання звичайними смертними. Охопити поглядом таку постать вдається лише з відстані. Найчастіше – часової. Звіддаля постає Титан, але при цьому з поля зору зникають тисячі тисяч фрагментів характеру, індивідуальних рис і рисочок. На зміну предметному, часто чуттєво-емоційному його сприйняттю приходить сприйняття міфологічне. Те, що не піддається аналізу і осмисленню – дофарбовується, дописується, дотрактовується до рівня ідеально простого й зрозумілого для широкого загалу явища. Виліплений у такий спосіб образ, як правило, далекий від оригіналу настільки, наскільки далекий від реального побутовий образ „діда Шевченка у смушевій шапці”.
Писати про генія тим тяжче, чим більше про нього написано. Надто про Євгена Маланюка – велетня Сили і Духу на одвічному полі боротьби добра і зла, порядку і хаосу, волі і рабства. Адже полярність оцінок його життя і творчості присутня як у дослідженнях однодумців, так і в студіях ідейних противників. Однак, ані перші, ані другі не могли пробачити Маланюкові його принциповість і безкомпромісність. Для соратників поет був ненависником, обпльовувачем і очорнювачем святинь, „настовбурченим і бунтарським вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ” (Ю. Липа), а для ворогів – найлютішим злом і фашистом. Спробуємо абстрагуватися від цих визначень, і на відстані (з позиції сьогодення) ще раз поглянути на його постать, принагідно реставруючи історичне тло, яке творило поета, і яке безпосередньо творив Поет.
Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 р. у с. Архангород Херсонської губернії (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської області). Безкраїй степ, річка Синюха, а ще дідівський „україноцентризм” стали вирішальними факторами формування особистості майбутнього поета.
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, -
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
Після закінчення Єлисаветградського реального училища Маланюк розпочав навчання у Петроградському політехнічному інституті, але закінчити його не вдалося. З початком Першої світової війни був мобілізований до армії, навчався у Київській військовій школі. Згодом командував кулеметною сотнею 2-го Туркестанського стрілецького полку. Фронти і бої. Українізація царської армії, де “з кожним днем все більше й більше ріс самостійницький рух”, а в середовищі українців-солдат ширилося „бродіння проти “кацапів” . У 1917-1920 роках як старшина армії УНР Євген Маланюк бере участь у визвольних змаганнях. На деякий час доля зводить його з генерал-хорунжим, начальником оперативного штабу армії Василем Тютюнником . З 1920 року перебуває в еміграції (спеціальні польські табори для інтернованих українських військових у Стрілково, Щипіорно і Каліші). У 1923 році він виїздить до Чехо-Словаччини і згодом розпочинає навчання в Українській господарській академії у Подєбрадах на гідротехнічному відділі інженерного факультету. З 1929 року працює інженером у Варшаві. Цього ж року разом з Юрієм Липою засновує літературно-мистецьку групу „Танк” . Разом з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем і Оленою Телігою співпрацює з львівськими журналами Дмитра Донцова („Літературно-науковий вісник” і „Вісник”) . Поети „вісниківської квадриги” сповідували ідею державницької, войовничої літератури, наповненої лапідарною (короткою, пульсуючою) енергію. Саме такі поривання, за Донцовим, „створюють всю гармонію, її не збагнуті стихійні сили, той неясний гін, тую підсвідому волю до життя, які кажуть траві рости, (...) а людську душу сповнюють поривами і пристрастями, що кажуть їй з одважним усміхом йти на певну смерть, відкривати Америку, або мільйони собі подібних гнати на загибель для основання світової імперії” . Донцову услід Маланюк стверджував, що за кожен твір треба заплатити творчим вогнем, інакше вийде антитвір, „бездушна й бездиханна мертвеччина, шматок неорганізованої духом і, значить, не опанованої формою хаотичної матерії”.
Утрата Батьківщини здетонувала в Маланюкові потужним поетичним вибухом. Поет не торгувався, а сплачував. Залишав у кожному творі часточку себе. На сторінках еміграційних українських видань з’являються жорсткі і жилаві його поезії, які ятрили і терзали ще незагоєні рани соратників по боротьбі:
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід... На Захід
На Захід
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним тобою вщерть?
1920
„Вчини мене бичем твоїм, Господи”. Мабуть, саме так молилися вигнанці. Але сплітати „вірші з нервів пасма” і „єдиним болем бути” міг лише Євген Маланюк. Бог почув і виконав його прохання. До того ж подарував уміння „все бачити і чуть у людях і в речах”. Гострий аналітичний розум, ерудиція і енциклопедичність укупі з надзвичайним письменницьким талантом, невичерпною енергією і непохитною цілеспрямованістю перетворили колишнього вояка армії УНР в національного пророка, покликаного, „щоб виривати та бурити, і щоб губити та руйнувати, щоб будувати й насаджувати” (Єремії, 1,10). Уже у перших збірках поет з усім своїм шаленством жорстоко таврує найдорожче для нього – Україну. І навчителем на цій стезі для Маланюка стає... Іван Франко. Варто лише порівняти вступну частину Франкової поеми „Мойсей” і другу, найбільш болючу поезію Маланюкого циклу „Діва-Обида”, як відразу ж в очі впадають подібні елементи архітектоніки творів і спільні образи. Те ж „роздоріжжя” – „розпуття”, на яке прирекла історична доля Україну, ті ж чорні фарби для зображення її минулого і теперішнього, те ж очікування на її пробудження. Однак, Євген Маланюк вдається до засобів, які стократ емоційно підсилюють трагізм історичного вироку. Коли Франко у першому ж реченні поеми звертанням до народу з використанням займенника „мій” фіксує свою приналежність до „замученого й розбитого”, то Маланюк у ролі нібито стороннього спостерігача просто констатує, на перший погляд, без будь-якого натяку на співчуття жорстокі історичні факти. Коли для Франка народ – „паралітик той на роздорожжу”, то для Маланюка Україна – „не знати мертва чи жива” розпуста „на розпутті”. Коли для Франка причиною історичного паралічу є сусіди, які „зрадою й розбоєм” скували народ і „заприсягли на вірність”, то для Маланюка „безсила, безвладна, п’яна і німа” Україна з власної волі стала „повією ханів і царів”. Таким чином, на відміну від абстрактного, узагальненого образу Франкового народу Маланюк вимальовує постать конкретної, живої, до того ж – крізь біль, відчуження і ненависть – рідної „бранки степової”. Маланюк таврує її як наречену, що віддалася чужинцеві – ґвалтівникові і не помстилася. Таврує, як матір, що зреклася дітей своїх. Таврує, але при цьому не перестає любити. А тому ганьбу України переживає як власну.
„У такий спосіб з Україною не спілкувалися навіть вороги. Духом Саванароли, шаленством протопопа Аввакума та Івана Вишенського, пристрастю навіжених з папертей віє від цих проклять, від цієї винахідливо-немилосердної лексики” (В. Базилевський). Поет розвінчує і засуджує, але не зрікається зганьбленої, зґвалтованої, покинутої Батьківщини. Більше того, „невтішним митарем” просить вибачення „за богохульні вірші” й „тверді зневажливі слова”. Вибачення в України, а не в сучасників. І понад те, згоджується, коли його називають „духовним Квазімодо”. Згоджується, але як!
Не сперечатимусь: я син свого народу —
Сліпця відвічного, каліки і раба,
І, мабуть, таки-так, що образ Квазімодо
Із образів усіх найбільш мені б припав.
То ж хай оттак: страшний, великий, незугарний
Я — лихом виплекан і викохан у тьмі,
Щоб в рухах дзвонаря нестримано і марно
Казився лютий гнів непримиренний мій.
Щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту
й муки,
Коли регоче хам над неміччю краси,—
Враз вовком кинутись, наллять залізом руки
І кров'ю ворога жагу свою зросить!
1926.
Маланюк – максималіст, що не знає авторитетів, не лукавить і не пристосовується. Страшний дзвонар, покликаний будити приспану національну гідність. Поезія в його руках – „лютий гнів непримиренний”. По війні він залишається воїном, носієм мілітарного начала (О. Ольжич). Недарма ж одне з його еміграційних псевдо – „Військовий”. Як стратег, аналізує, вивчає, вишукує у минулому причини національних катастроф. Оці пошуки привели Маланюка до історичних інвектив Дмитра Дорошенка і політологічних концепцій В’ячеслава Липинського, які звинувачували діячів Центральної Ради у відстоюванні “вузько-партійних” інтересів, реалізації невдалих “соціялістичних експериментів”, продукуванні анархії і неспроможності “вдержати самостійности України” . Саме у Дорошенка запозичує Маланюк норманську (варязьку) теорію походження Києворуської держави. „Видається певним, що мусіла з’явитися якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовинами, до державного життя, який дав йому своєрідну мілітарно-державницьку „ін’єкцію”, який прищепив йому почуття „меча” і „держави”, коротше, виконав волю „Риму” в нашій історії. І таким чинником були без сумніву, нормани, що їх літопис зве „варягами” . У десятках його поезій (цикл „Варяги”, поезії „Варязька балада”, „Варязька весна” та інші) „залізний лад” варязько-римської держави протиставляється „духові степу”, „жорстким вітрам азійським”, „лагоді Еллади” і „безсилій мудрості Візантії”. Саме в „елліністичності душі, – пише Євген Маланюк, – в „елладності” геополітичного положення між Сходом і Заходом – треба шукати причин, чому Україна, „між двома силами” існуючи, не здобулася на більше, ніж бути пляцдармом для боротьби цих сил”. Варязство, що мало творчо-конструктивний вплив на Київську Русь з часом асимілювалося „в хліборобсько-полянськім етнографічнім тілі”, що й привело Україну до втрати державності .
У „Листах до братів-хліборобів” Липинського поет знаходить суголосні йому ідеї „національного консерватизму”, ґрунтовані на становому принципі побудови новітньої держави. Основний державотворчий елемент – „нова українська аристократія” – “найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями”. Найважливішими її рисами мали стати “здібність до творчости” і “войовничий дух”. Політичні оглядачі вже тоді вказували на подібність „станового принципу (клясократії)” Липинського до італійського „фашистівського корпоративізму” . За Маланюком, для подолання „прострацію простору” потрібні „не хліб і мед слов’янства”, „не тропар і не псалом, не молитви, не плач до неба”, а „міцним металом наллята безмовність, короткий меч і смертоносний спис”, „напруженість, суцільність, важкість, повність”. У ретроспективі носіями такого мілітарного духу були варязство княжої доби і козацтво, яке виявилося „зв’язане з тілом нації”, яке „обіймало всіх „ліпших людей” – чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний „шляхтич Речі Посполитої”, чи відважніший міщанин, чи недовчений богослов, чи врешті „посполитий” селянин”. Козацтво – це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини” . Відтак, помиляється Володимир Базилевський, коли ставить під сумнів висновок Євгена Маланюка про козацьке походження Шевченка. Не за родоводом, а за духом Тарас Григорович виявився правонаступником козацької шаблі і став „бунтом майбутніх рас, полум’ям, на котрім тьма розстала”. Не буде перебільшенням, що у такому ракурсі і „залізний імператор строф” є спадкоємцем варязсько-козацького начала.
За Маланюком, „у час вогню і меча”, „коли кругом відважні жмені, і кожному народу спіє геній” Україні не вистачало „незломних легіонів” і „криці єдиної руки”, натомість ніколи не бракувало „вошивих душ, що бабраються в слині”.
Каліка виклятий — такий він і донині!
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль.
Самсоном темним — зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.
Зродив вождів — дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,—
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
В таборі інтернованих, 1921.
Маланюк не був би собою, якби лише зупинився на встановленні діагнозу. Він повинен був дошукатися першопричин захворювання і прописати ліки проти „спокою сліпого раба”, його „слинявої похіті”, „малого, скоцюрбленого, трусливо-лютого, ненависного і заздрого на величність, покірливого на низькість ханських стіп” „павучого серця”. Врешті, прописати ліки проти створеної пануючими імперіями і вже задавненої, хронічної хвороби малоросійства. „Кожна многонаціональна держава (...), – приходить до висновку письменник, – в процесі свого історичного існування, витворювала своєрідний тип імперської людини”. Він формується „систематичним впорскуванням комплексу меншовартості (...), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святинь”, що веде до зникнення „умовних рефлексів” національного інстинкту”. Врешті-решт, утворюється „національно-дефектний, скалічений психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” тип людини, якого Маланюк називає малоросом. „Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція перед боєм”. Маланюк – провидець попереджав чільників „вже Державної України”, що хвороба ця буде „грізним мементо” для самої державності „в часі її тримання й стабілізації” . Точність його прогнозу приголомшує! Адже і „сєвєродонецький сепаратизм”, і мовне питання, і проблеми безхребетності, зрадливості „національної еліти” – симптоми хвороби малоросійства. Творчість Маланюка для хворої нації – нехай гіркі, але надійні ліки. Їх ніколи не було забагато. Їх бракує і сьогодні. Маланюк, за словами В. Базилевського, „архісучасний поет”, а тому потребує „живої присутності”, присутності „залізними віршами”, які „варті вояцьких полків”. Чи не пора якщо не державним діячам, то принаймні, теперішнім патріотам – Терещенкам подбати про видання повного зібрання творів „невгнутого державника”?
У червні 1941 року розпочалася радянсько-німецька війна. Євген Маланюк, який ніколи не був „забіякою” і „нетерпеливим революціонером” і завжди намагався не встрявати „в біжучі громадські справи”, категорично відмовився від пропозиції провідників ОУН їхати з похідними групами на Велику Україну. Йому і далі снилася Синюха, він і далі марив українським степом, але щось його стримувало. Інтуїція? Ангел-охоронець? Уже невдовзі з обуренням і гнівом він сприйме звістку про загибель у Києві від рук німецьких карателів молодших його побратимів по перу Олени Теліги і Олега Ольжича . Письменник продовжує жити і працювати у Варшаві. Інколи він „їздив до Львова, де в той час літературне життя було значно цікавіше, ніж в інших містах” . З 1945 деякий час перебуває у Чехо-Словаччині, а далі – переїздить до м. Регенсбург (Німеччина), де викладає математику у таборовій гімназії. У 1949 році перебирається до США. Оселяється в Нью-Йорку. Його життя у „безсонячних щілинах Мангатану”, в „каньйоні божевільного Бродвею” й надалі було сповнене Україною. Улітку він шукає у Гантерських горах карпатські полонини, в Альберті відкриває для себе, що „Саскачевань звучить як Саксагань” .
І все частіш пригадується синь
Херсонщини, дитинства краєвиди,
Стихія степу, сонячна Синюха,
Граніти скель і вітер верховий.
13.ІІ.1964.
16 лютого 1968 року поета не стало. Похований Євген Маланюк на українському цвинтарі у м. Давнд Брук .
Повертаючись до спадщини письменника, літературознавця, історика і філософа, занурюючись в очищаючий вогонь його творів, раз-по-раз відкриваєш для себе раніше непізнані істини. І приходиш до висновку, що помиляються ті, хто закидав і закидає йому тематичну повторюваність, вузькість, однобічність. Певно, уражені поетовою прямотою і відвертістю, засліплені його правдою, критики-малороси не спроможні помітити, що „останній римлянин”, „залізний імператор строф” був також і надчуттєвим тонким ліриком, і глибоким знавцем людської душі. Але про це хай краще розповість сам Євген Маланюк.
Олександр Солодар
Переїв зелених яблук, або постмодернізм Любка Дереша
Враження від книги Любка Дереша „Намір!” (Київ, 2006).
Відмічаючи світові тенденції деградації і зникнення культурної спадщини, президент Римського клубу Ауреліо Пеггет (1980 р.) приходить до висновку, що “в майбутньому всі культури можуть стати на одне лице, як показує сьогоднішній досвід, не вельми й привабливе, і що цей рух до знеособленої однорідності відбувається вже зараз”. Ця тенденція зародилася як “пора розквіту мануфактур-поезії” (Гетте) в дев’ятнадцятому столітті, а своє обґрунтування вона знайшла в теорії постмодернізму аж у другій половині століття двадцятого. В її основу лягла праця французького філософа М.-Ф. Лютара „Стан постмодернізму” (1979). Постмодерністи стверджують, що культурні цінності не що інше, як тоталітарні і паранояльні ідеї-фікс, перешкоди для творчої реалізації. Будь-який порядок потребує негайної деконструкції – вивільнення змісту шляхом інверсії базових ідеологічних понять, якими насичена уся культура. Для постмодерної творчості характерними рисами є хаотичні алюзії, агресивне цитування, використання прийому запозичення. Наприкінці минулого століття процес „модернізації” охопив українську літературу. Його ускладнив „поколіннєвий ізоляціонізм”. За умов, коли „молоді пацани щиро вважають, що література починається з них”, українська постмодерна література була приречена на „аутизм, автаркію” (Оксана Забужко). Але при цьому, завдяки рушію прогресу – рекламі – зпримітивізовані і звульгаризовані постмодернові тексти поширюються подібно до вірусу, витісняючи на маргінес літературу класичну.
У вересні 2006 року в приміщенні Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького відбулася презентація четвертої книги Любка Дереша „Намір!”. До цього світ побачили романи „Культ” (2001), „Архе” (2002), „Поклоніння ящірці” (2004). Дереш – двадцятидворічний львів’янин, студент економічного факультету Львівського університету. Його хрещеним батьком в літературі є вітчизняний постмодерновий класик Юрій Андрухович, який організував українське та німецьке видання і закордонну презентацію „Культу”. Найкращими українськими письменниками Дереш називає Василя Шкляра та Юрія Покальчука.
І так – „Намір!”. Вивільнена від паранояльного, задушливого порядку Любкова творча особистість народжує (краде?) головного героя твору – Петрика П’яточкіна. Людина з „феноменальною пам’яттю” – П’яточкін шляхом своєрідних медитацій відкриває нові світи і власні аспекти просторово-часових категорій. Але в „новому” чітко простежується суміш буддизму („все, що потрібно для рівноваги – відсутність бажань”, „ми є тим, що ми їмо”), екзистенціоналізму Хайдегера і Ж.-П. Сартра (свобода як „дірка в бутті”), а також елементів системи академіка Вернадського (розумна оболонка Землі – ноосфера). Читача мало би заінтригувати романтично-трагічне кохання головного героя з художницею Гоцою Дралою, якби не його віртуальність. Відтак, „феноменальна пам’ять”, роздвоєння особистості з маніакальною ідеєю інсценізації власної смерті – симптоми шизофренії Петра П’яточкіна. До речі, і тут автор не був першим. В романі Валерія Шевчука „Стежка в траві” (Харків, Фоліо, 1994) надибуємо декілька психотипів „з відхиленнями” – від акцентуації до шизофренії (Божевільний, Горбатий, Віталій Волошинський). В цілому ж філософський вінегрет „а ля” Пабло Куельо приперчений неномартивною лексикою та підлітковою сексуальною стурбованістю не то автора, не то головного героя („сунув туди, порснув сюди”) на тлі невигадливого сюжету з декількома епізодами смертей не захоплює. Навіть реалізована ідея інсценізації власної смерті (спалений П’яточкіним будинок з двома тілами – рідної бабусі і п’яниці–електромонтера), втеча головного героя і знак оклику наприкінці роману аж ніяк не додають йому екзотики. Хоча, все таки раз-по-раз автору вдається шокувати читача... шлунковими проблемами. Упродовж „Наміру!” зо два десятки разів використовуються епізоди і епізодики на кшталт: „пішов у туалет. Переїв зелених яблук”, „тупий біль у низу живота”, „скрутило кишки”, „закакані штанці”, „пробудження у животі”, „у животі забурчало”, „просто стікаю через величезну діру”, „а як же її шлунок? Ще позавчора рачки повзала, казала, що їжака лигнула”. Апофеозом туалетної канви твору є сцена справляння нужди бабусею П’яточкіна. Культурні цінності і традиції померли...
На цьому варто було б і закінчити, якби не одне „але” – позитивна реакція студентства на романи Дереша. Виявляється, описані Любком проблеми близькі і зрозумілі молоді. Можливо, тому, що письменник просто підгледів і перемалював побачену ним дійсність з її примітивізмом, ненормативною лексикою, сексуальною стурбованістю, психічними відхиленнями? І тому нічого скаржитися на дзеркало, коли морда крива!
Хай живе постмодернізм!
Враження від книги Любка Дереша „Намір!” (Київ, 2006).
Відмічаючи світові тенденції деградації і зникнення культурної спадщини, президент Римського клубу Ауреліо Пеггет (1980 р.) приходить до висновку, що “в майбутньому всі культури можуть стати на одне лице, як показує сьогоднішній досвід, не вельми й привабливе, і що цей рух до знеособленої однорідності відбувається вже зараз”. Ця тенденція зародилася як “пора розквіту мануфактур-поезії” (Гетте) в дев’ятнадцятому столітті, а своє обґрунтування вона знайшла в теорії постмодернізму аж у другій половині століття двадцятого. В її основу лягла праця французького філософа М.-Ф. Лютара „Стан постмодернізму” (1979). Постмодерністи стверджують, що культурні цінності не що інше, як тоталітарні і паранояльні ідеї-фікс, перешкоди для творчої реалізації. Будь-який порядок потребує негайної деконструкції – вивільнення змісту шляхом інверсії базових ідеологічних понять, якими насичена уся культура. Для постмодерної творчості характерними рисами є хаотичні алюзії, агресивне цитування, використання прийому запозичення. Наприкінці минулого століття процес „модернізації” охопив українську літературу. Його ускладнив „поколіннєвий ізоляціонізм”. За умов, коли „молоді пацани щиро вважають, що література починається з них”, українська постмодерна література була приречена на „аутизм, автаркію” (Оксана Забужко). Але при цьому, завдяки рушію прогресу – рекламі – зпримітивізовані і звульгаризовані постмодернові тексти поширюються подібно до вірусу, витісняючи на маргінес літературу класичну.
У вересні 2006 року в приміщенні Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького відбулася презентація четвертої книги Любка Дереша „Намір!”. До цього світ побачили романи „Культ” (2001), „Архе” (2002), „Поклоніння ящірці” (2004). Дереш – двадцятидворічний львів’янин, студент економічного факультету Львівського університету. Його хрещеним батьком в літературі є вітчизняний постмодерновий класик Юрій Андрухович, який організував українське та німецьке видання і закордонну презентацію „Культу”. Найкращими українськими письменниками Дереш називає Василя Шкляра та Юрія Покальчука.
І так – „Намір!”. Вивільнена від паранояльного, задушливого порядку Любкова творча особистість народжує (краде?) головного героя твору – Петрика П’яточкіна. Людина з „феноменальною пам’яттю” – П’яточкін шляхом своєрідних медитацій відкриває нові світи і власні аспекти просторово-часових категорій. Але в „новому” чітко простежується суміш буддизму („все, що потрібно для рівноваги – відсутність бажань”, „ми є тим, що ми їмо”), екзистенціоналізму Хайдегера і Ж.-П. Сартра (свобода як „дірка в бутті”), а також елементів системи академіка Вернадського (розумна оболонка Землі – ноосфера). Читача мало би заінтригувати романтично-трагічне кохання головного героя з художницею Гоцою Дралою, якби не його віртуальність. Відтак, „феноменальна пам’ять”, роздвоєння особистості з маніакальною ідеєю інсценізації власної смерті – симптоми шизофренії Петра П’яточкіна. До речі, і тут автор не був першим. В романі Валерія Шевчука „Стежка в траві” (Харків, Фоліо, 1994) надибуємо декілька психотипів „з відхиленнями” – від акцентуації до шизофренії (Божевільний, Горбатий, Віталій Волошинський). В цілому ж філософський вінегрет „а ля” Пабло Куельо приперчений неномартивною лексикою та підлітковою сексуальною стурбованістю не то автора, не то головного героя („сунув туди, порснув сюди”) на тлі невигадливого сюжету з декількома епізодами смертей не захоплює. Навіть реалізована ідея інсценізації власної смерті (спалений П’яточкіним будинок з двома тілами – рідної бабусі і п’яниці–електромонтера), втеча головного героя і знак оклику наприкінці роману аж ніяк не додають йому екзотики. Хоча, все таки раз-по-раз автору вдається шокувати читача... шлунковими проблемами. Упродовж „Наміру!” зо два десятки разів використовуються епізоди і епізодики на кшталт: „пішов у туалет. Переїв зелених яблук”, „тупий біль у низу живота”, „скрутило кишки”, „закакані штанці”, „пробудження у животі”, „у животі забурчало”, „просто стікаю через величезну діру”, „а як же її шлунок? Ще позавчора рачки повзала, казала, що їжака лигнула”. Апофеозом туалетної канви твору є сцена справляння нужди бабусею П’яточкіна. Культурні цінності і традиції померли...
На цьому варто було б і закінчити, якби не одне „але” – позитивна реакція студентства на романи Дереша. Виявляється, описані Любком проблеми близькі і зрозумілі молоді. Можливо, тому, що письменник просто підгледів і перемалював побачену ним дійсність з її примітивізмом, ненормативною лексикою, сексуальною стурбованістю, психічними відхиленнями? І тому нічого скаржитися на дзеркало, коли морда крива!
Хай живе постмодернізм!
ДІТИ РУЇНИ
Олександр Солодар, м. Київ
240 років тому на Правобережній Україні відбулося трагічне повстання Коліївщини. Спалах гніву народного. Бунт селянства, у якого замахнулися відібрати не лише шмат хліба, а й віру. Судомні підсвідомі спроби реанімації поступово зникаючої “козацької слави”. Свідчення завершення процесу деградації українського суспільства, рушійною силою якого стає нове покоління індивідів, яких умовно можна назвати дітьми руїни або малоросами.
* * *
“Чого дурні? Бо бідні... Чого бідні? Бо дурні...” Зі століття в століття цією сентенцією виправдовуємо своє безголів’я, безгрошів’я, бездержав’я та інші “без”. Адже і землею щедрою наділив Бог, і працювати на ній навчив, і талантами до Слова і Пісні нагородив. Але споконвіку – на задвірках Європи. Споконвіку – поневолені, пограбовані, затуркані. Невже за гріхи навіки рабством покарані? Та ні ж бо! Ні! Адже і волю любимо, і шаблю в руках тримати вміємо! І повставали проти завойовників як один! Зупинили золотоординців, захистили сусідів від татарських набігів, Річ Посполиту зруйнували і Російській імперії допомогли впасти... Правда, на її місці постала імперія більшовицька, але ж і їй залили сала за шкіру! Нарешті року Божого 1991 неочікувано з’явилася на світ Україна! Скрутно було, проте, вірилося: поборемо труднощі, наведемо лад у своїй хаті і заживемо на заздрість друзям і ворогам! Мріємо сімнадцятий рік. Будівничі держави – чубляться, а з народу пір’я летить! Набридне Богу, і відверне обличчя своє. Знову поневолять землю, повну молока і меду, вороги наші. І знову знайдемо виправдання: “Чого дурні? Бо бідні... Чого бідні? Бо дурні...” Історія повторюється?
Мудрі вчаться на чужих помилках… А ми ж і своїх бачити не бажаємо… Співаємо осанни героям, святкуємо ювілеї, будуємо музеї, зводимо меморіали і пам’ятники, але чи то боїмося, чи просто не хочемо звернутися до справдешньої історичної пам’яті. Бо ж саме там закоренилися причини сьогоднішніх негараздів. Бо ж саме там живуть химери і мінотаври, яких ми уникаємо, аби не терзали залишків атрофованого сумління нашого…
* * *
…Переділена, повна ворожнечі –
Загорілася з жару від власної печі.
Батька син убиває, іде брат на брата…
Олександр Бучинський-Яскольд
“Чигирин, прикордонне місто у тяжкій турецькій облозі року 1677”
…Наслідками тридцятилітньої національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої, розпочатої Богданом Хмельницьким, стало не лише створення політичних інститутів держави – Гетьманщини і усвідомлення політичної окремішності українців, а й поділ України по Дніпру між Москвою і Варшавою, знищення “міста стольного козацького” і довершення Руїни всього Правобережжя під час Чигиринських походів. Зазначені історичні події супроводжувалися формуванням політично дезорієнтованого, позбавленого “умовних рефлексів” національного інстинкту” індивіду (Євген Маланюк). Риси “національно-дефектного, скаліченого психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” типу людини проявлялися упродовж усієї національно-визвольної війни ХVII століття серед представників усіх українських суспільних страт. Їх запримітили і старанно плекали сусіди, заохочуючи зажерливість, слабкодухість, зрадливість, лицемірство, підступ, плекаючи в українському суспільстві власних “рабів” і “підніжків”, поборюючи молоду українську державу руками українців-малоросів. “През незгоду всі пропали – самі себе звоювали”, – напише сучасник. По Руїні процеси суспільної деградації стократно посилилися. Урешті-решт, на середину XVIII століття в усіх прошарках суспільства запанував тип людини, яка не бачила перспектив існування Української Держави, для якої пріоритетними стають конформізм і пристосуванство. Страх втратити владу і багатство змушує українську аристократію Лівобережної України – Апостолів, Розумовських, Безбородьків – запобігати перед російськими можновладцями. Українське духовенство щиросердно плекає в народі віру в доброго царя. Колишній носій міліатарного начала – козацтво – розпачливо намагається зберегти рештки колишніх прав і вольностей, пише слізні послання і шле депутації до Петербургу. Навіть колись непогамовна Запорізька Січ, обрісши бурдюгами і зимівниками, стає для російських самодержців лише джерелом гарматного м’яса у війнах з Османською Портою і з острахом доживає останні дні. Закріпачуване селянство остаточно втрачає надію самостійно поліпшити власний суспільний статус.
Правобережна Україна намагається зіп’ятися на ноги після Руїни… Вічний мир 1686 року між Росією і Польщею юридично закріпив статус спустошених у результаті кривавих воєн територій яко пустелі “від містечка Стаєк, вниз Дніпра по ріку Тясмин”. Але, не зважаючи на всі міжнародні постанови, відбувалася колонізація занедбаних земель. Залюднити пустельні території і встановити над ними контроль намагалися і польський король, і кримський хан, і лівобічний гетьман Іван Мазепа. Лише відповідно до Прутського миру 1711 року Правобережна Україна остаточно визнавалася польською територією. Відразу ж тут почали з’являтися онуки колишніх власників. На оголошені слободи та “пільгові роки” потекла маса населення. У 1724 року лівобічна козацька старшина доповідала російському цареві, що тут “велике вчинилося у людях зменшення, особливо у зв’язку з втечами на слободи на ту сторону, що від Дніпра до самого Дністра раніше були пустелею, а тепер скрізь заселені нашим малоросійським народом”.
Уже на початку 30-х років ХVIII століття підходять до кінця оголошені польською шляхтою “пільгові роки”, відновлюється панщина, а разом з нею назрівають і соціальні протести у формі гайдамацьких повстань. Загони отаманів Медведя, Гриви, Харка, Гната Голого, Марка Мамая та Гаврила Лисого “снують по селах і лісах понад Тясмином”, вступають у сутички з регулярними польськими частинами, нападають на міста і села, винищуючи у них військові залоги та польську адміністрацію.
Ситуацію на Правобережній Україні ускладнювали міжконфесійні конфлікти. Спроби польської шляхти з допомогою адміністративних і каральних заходів поширити тут вплив греко-католицької церкви викликали спротив населення і православного духовенства. У 1764 році представник Переяславсько-Бориспільської єпархії на Чигиринщині, ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський після повернення з коронації польського короля Станіслава Понятовського закликав українців “переходити з унії у православ’я”. Через чотири роки опісля Москва домоглася від Варшави підписання трактату про зрівняння у політичних правах православних з католиками. Проти цього договору в лютому 1768 року виступила Барська конфедерація шляхти. Навесні у Чигиринському старостві з’являється загін конфедератів. “Погрожуючи ганебною смертю” у селах понад Тясмином, “де здавен найбільше мешкає віруючих греко-православної релігії”, поляки примушували жителів переходити до унії.
У відповідь на свавілля і репресії конфедератів у Холодному Яру розпочинається підготовка до повстання. На козацькій раді полковником “війська запорізького” обрано Максима Залізняка. 27 травня 1678 року близько 400 гайдамаків з Мотронинського монастиря виступили у похід Правобережною Україною. Вогонь повстання швидко охопив величезний район:
Зайнялася Смілянщина,
Хмара червоніє,
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає,
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси.
Тарас Шевченко
10 червня гайдамаки здобули Умань.
Характерно, що провідники Коліївщини не бачили перспективи боротьби за Українську Державу, а прагнули лише визволення з лядської неволі, знищення унії і до останнього покладали надію на покровительство православної імператриці Катерини ІІ. Врешті-решт, самодержиця звернула увагу на повстання. За її наказом “для розгону і винищення” гайдамаків на Правобережжя вирушають регулярні військові частини. Під Уманню повстанці були роззброєні та заарештовані військами російського корпусу генерала Кречетнікова. В околицях Чигирина підступно під час переговорів сербським полковником на царській службі Чорбою був затриманий Семен Неживий – отаман гайдамацького загону, який охороняв від “розорення” Медведівський Свято-Миколаївський монастир. Затримані ватажки повстання – польські піддані – були передані представникам Речі Посполитої і у подальшому страчені. Піддані російської імператриці – засуджені і відправлені до Сибіру. Показовий факт: активними приборкувачами гайдамаччини стали запорожці – вони ще довго виловлювали повстанців по лісах і байраках. Позбавлений керівництва, гайдамацький рух втрачає підтримку у народу, а повстанські загони перетворюються на грабіжницькі роз’їзди. Вже у вересні 1678 року гайдамаками було пограбовано Медведівський монастир, з якого забрали не лише гроші й коштовності, але й архів, папери з якого нападники обіцяли використати для рушничних і пістолетних набоїв…
Зважаючи на те, що рушійною силою Коліївщини стали позбавлені будь-яких національних устремлінь діти руїни, повстання стало улюбленою письменницькою темою як у Російської імперії, так і в Радянському Союзі. Ідеологічні підвалини малоросійства (чи їх відсутність) не становили загрози для російських імперських традицій. Адже гайдамацьке малоросійство було зручним для пропагування ідей захисту інтересів православних у Польщі та необхідності об’єднання українських земель під берлом дому Романових. Малоросійство повстанців легко було використати як ілюстрацію класової боротьби поневолених поляками українців, які лише в союзі з російським братнім народом могли вибороти щасливе майбутнє. Відтак, малоросійство як явище історичне проникло і закоренилося в літературі, аби слугувати зразком для виховання багатьох поколінь українців. Спроби поборювати його на творчій ниві були спорадичними і безуспішними, оскільки відразу ж кваліфікувалися як мазепинство чи буржуазний націоналізм. Не сиділи без роботи і цензори, які покликані були всіляко сприяти прогресуванню національної хвороби. Уважне прочитання роману Миколи Глухенького “Коліївщина” дає підстави вбачати цензорське втручання в канву твору. Книга закінчується виїздом Івана Гонти з Умані і обіцянкою самому собі ще повернутися. Про придушення повстання російськими військами інформація зовсім відсутня. Виявляється зайвим уписування у канву твору персонажа Москаля – утікача на слободи з Росії, який став гайдамакою і який усе боявся союзу з московським військом. Чи то сам автор, а чи то цензор побоялися зобразити представників “братнього російського народу” у вигляді жорстоких карателів – душителів народного повстання…
* * *
Росія має єдиний привід для втручання – це турбота про своїх одновірців...
Михайло Старицький “Останні орли”
Лейтмотивом майже усіх творів про Коліївщину є проблема захисту інтересів православних. В історичній преамбулі до свого роману Михайло Старицький вимальовує ідилічну картину розквіту Києва “під опікою російських царів”. З цією метою письменник вдається до протиставлення життя “щасливих мешканців” Лівобережної України, які “тішилися під (…) охороною єдиновірної держави спокоєм і безпекою”, тоді як православний народ “за польським кордоном” “знемагав і падав у боротьбі з ляхами й ксьондзами” . Услід за Старицьким на цій темі акцентують увагу і радянські письменники. Микола Глухенький то в уста ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека Значко-Яворського, то в уста Київського генерал-губернатора Федора Воєйкова раз-по-раз укладає думки щодо необхідності втручання Російської імперії “у справи Польщі” з метою “захисту єдиновірних братів”, поборювання унії, повернення “в лоно православ’я і тих, що пристали до неї”, посилення на Правобережжі позицій Москви “і витіснення звідти всіх інших”. Григорій Колісник у книзі “Полин чорний, мак гіркий” подає усю епопею випрошування царської ласки ігуменом Мелхіседеком. За його словами, гайдамаки поєднують “справу народу Украйни зі справою російської імператриці” і під цим знаменом ідуть “бити поляків, ксьондзів та євреїв іменем Катерини”.
І ніхто з письменників упродовж двох століть не звертав увагу, що міжконфесійний конфлікт на Правобережній Україні у другій половині XVIII століття по суті був громадянським. Адже польська шляхта руками греко-католиків намагалася зміцнити своє панування в краї: українці – уніати змушені були відбирати в українців – православних храми, нав’язуючи їм інший варіант філософії малоросійства.
* * *
Робіть, діти, що вам хочеться! Наша тепер правда!
Микола Глухенький “Коліївщина”
Доведене до відчаю діями місцевої шляхти, католицького і уніатського духівництва, та зайшлих конфедератів населення краю щиро підтримало гайдамаків, що вийшли з Холодного Яру. Адже “важко стримати того, кому до горла ножа приставили” (М.Старицький). “Одностайність прилучення до повстанців, хмари бажаючих іти з ними, провіант, який виносили міста й містечка, села та хутори, — все промовляло до Максима Залізняка про готовність краю скинути чужинське ярмо. Виводили коней, коли не було у дворі синів. Оддавали молодих чоловіків, показували гарного коваля, котрий умів викувати навершя до ратища чи навіть добру шаблюку...” (Г.Колісник). Підтримка була дійсно всенародною. Але на Правобережжі не виявилося достатньо освічених людей, які б могли розробити програму повстання. Навіть православні священики, на захист яких вставали гайдамаки, у більшості своїй виявилися не готовими підтримати спалах гніву народного або хоча б скерувати його у потрібне річище… По суті, річище знайшлося, але воно було достоту вибором дітей руїни: гайдамаки поширили легенду про те, що повстання підтримує сама цариця Катерина ІІ (М.Старицький), яка ж і має вирішити подальшу долю краю (М.Глухенький).
“Робіть, діти, що вам хочеться!” Повстання розливається Правобережною Україною. Сміла в Руїнах. У Черкасах “гайдамаки громили будинки шляхти, багатих міщан, костьоли. Дорогоцінні речі, одіж, непридатні для війська, викидали прямо на вулиці, і їх відразу підбирала міська біднота. На деревах і високих воротах теліпалися вішальники...” Колії втішаються силою: “Одного лише пана не стало, а як усе змінилося. А як би було, коли б усіх побити?” “Яке життя настало б, (…) черево ніколи не голодало б”. За словами Семена Неживого, “ громада повинна обрати свого війта, старшин, розподілити добро так, щоб більше одержав бідніший, слабший. Землю панську поділіть між собою. Панщини не буде. А бідняк, одержавши більшу частку панського майна, зрівняється з багатшими, заможнішими, і тоді всі заживуть як рівні брати одної матері. ...Відновлять наш козацький устрій. Потім кожен двір виставлятиме козака. І, крім козацької служби, ніяких більше повинностей ніхто не знатиме” (М.Глухенький).
“Робіть, діти, що вам хочеться!” І наївно сподівайтеся, що вашу сваволю пробачить жорстока і владна імператриця Катерина ІІ…
* * *
…віри в себе не маєте, бо ви, як той робучий віл, шукаєте собі господаря, бо засліплює вас жадоба марнославства, бо втямити того не можете, що кайдани не відразу стають залізними, а завше мають своїх предтеч: словоблудство, золоті брязкальця, лицедійство, обіцянки…
Роман Іваничук “Журавлиний крик”
І виросли за століття по Руїні покоління дітей, позбавлених гордості і патріотизму. Бо що честь і гідність, коли основою виживання стали пристосуванство, запопадливість і мімікрія. Метастази малоросійства охопили всі суспільні стани, однак, найбільш вразливою для цієї хвороби виявилася козацька старшина. Один з героїв твору Романа Іваничука “Журавлиний крик” , колишній джура отамана Запорізької Січі Панас Тринитка кидає в очі кошовому Петру Калнишевському: “Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою, глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде”.
Страшної трансформації зазнала козацька вольниця – Запорізька Січ. “Славне Запорожжя змінилося, якщо не перевелось нанівець. У першій половині 18-го століття Запорожжя, по поверненню з кримського підданства, управлялося із Петербурга. І хоч і далі були і гетьмани, і кошові, але ж поруч з ними правили генерал-губернатори… Запорожжя зживало себе, лінії фортець і шанців між Росією та землями польськими й татарськими зашморгом було накинуто на землі, що споконвіку належали військовому ордену Низу”. А січова старшина заводила зимівники, наймитів, табуни коней і отари овець. А січова старшина “почала на північ оглядатися, перш, ніж прийняти те або інше рішення”. Вражена малоросійством, “приборкана монаршими милостями Січ стає не крицею вольнолюбців, а молотом, який (…) клепав своїх...” Чи не вперше в історії запорожці не підтримали народне повстання, а вийшли на його упокорення. У передчутті власної загибелі, “якраз тоді, коли здирали із оголеної спини Ґонти пас шкіри за пасом”, Січ вислала у поля тритисячне військо, аби розпочати “полювання на кожну останню душу гайдамаків” (Г.Колісник).
Аби унаочнити зміни в ментальності козацтва, Григорій Колісник у романі “Полин чорний, мак гіркий” звертається до образу оспіваного в народних думах козака-ренегата Сави Чалого – правнука кошового отамана, грози панів і підпанків, який, добре “погулявши”, врешті-решт, упокорюється і сам стає поміщиком. Спійманий січовиками, він гине на Запоріжжі біля стовпа ганьби. А скільки ж то таких Савок – малоросів продовжувало топтати ряст?
Відсутність програми та ідеології Коліївщини, слабка організаційна складова повстання призводять до того, що “в гайдамаки потрапляє частина погані, яка не гідна так називатися, бо ганьбить нас”. Образ Гайдашина – ватажка гайдамацького загону з роману М.Глухенького “Коліївщина” як свідчення дегенерації повстанства: “…прийшли гайдамаки. Але в пана не було чого брати, то вони по дворах, що бачать, те й тягнуть... Не даси, то наставляють пістоля: давай гроші. Геть обдерли людей, а тоді давай пити. Хто писнув супроти хоч слово, того вбили”. Подібні гайдамацькі загони очолювали і шляхтичі, і запорожці, і селяни. Історичні джерела свідчать про масове поширення подібного явища, особливо – після придушення повстання.
* * *
Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція перед боєм.
Євген Маланюк “Малоросійство”
Засліплені гнівом і бажанням помсти діти руїни від самого початку були приречені на поразку. Минуло 240 років після повстання. Але сучасне українське суспільство вражене тими ж болячками, що закорінилися в ньому по Руїні. Сьогоднішні Савки Чалі забувають про обітниці служіння народу, відгороджуються від нього високими мурами, аби сторонні голоси не заважали жиріти в розкошах. Навіть ганебний стовп і жорстокий вирок історії не лякають можновладців. Бояться вони одного: втратити корито. А тому щосили штовхають собі подібних, розхитуючи вутлий човник української державності. За цим фарсом уважно спостерігають сусіди, аби вчасно нагодитися з “допомогою” молодшим братам, витягнувши з рукава заяложені карти слов’янського братерства і захисту інтересів православних. Інтелігенція, що претендує називатися національною, за статки, гроші, цяцьки і брязкальця служить будь-кому, видає індульгенції на відпущення будь-яких гріхів, знаходить оправдання будь-яким зрадам. А народ… Втомлений, зневірений, розчарований народ німує…
Устами філософа Павла Любимського звертається Роман Іваничук до минулих, теперішніх і майбутніх поколінь: “Раби… Так вам і треба! Ви не заслужили на інше (…) Бути вам у роботизні доти, поки розпечені до білого кайдани не випечуть вашу рабську вдачу. Всевишній Творець уподобав вас собі і дав вам меча. Упродовж віків він давав вам усе нові й нові мечі замість зламаних у боях і вірив, що ви нестимете на них волю. Ви ж ними виборюєте завжди собі тюрму. (…) Завчасно дав вам Бог меча, скоріше за думку. І ви, немов завзяті діти, воюєте, бо любите воювати, боротьба ваша стала виплодом гарячки, а не думки, невсипущої енергії, а не мети. Нерозумні єсьте, тож і карайтеся за свій нерозум – боріться за кайдани. Може, тоді, коли вони стануть тісні, що тріщатимуть кості, коли виїдять м’ясо на руках і ногах, коли обручі пропечуть черепи до мозку, - може, тоді ви почнете мислити. Мислити тяжко й натужно, мудрою кров’ю мозок живлячи, братерство плекаючи, повноцінність свою осмислюючи… Тоді вам ще раз вручиться зброя”.
Олександр Солодар, м. Київ
240 років тому на Правобережній Україні відбулося трагічне повстання Коліївщини. Спалах гніву народного. Бунт селянства, у якого замахнулися відібрати не лише шмат хліба, а й віру. Судомні підсвідомі спроби реанімації поступово зникаючої “козацької слави”. Свідчення завершення процесу деградації українського суспільства, рушійною силою якого стає нове покоління індивідів, яких умовно можна назвати дітьми руїни або малоросами.
* * *
“Чого дурні? Бо бідні... Чого бідні? Бо дурні...” Зі століття в століття цією сентенцією виправдовуємо своє безголів’я, безгрошів’я, бездержав’я та інші “без”. Адже і землею щедрою наділив Бог, і працювати на ній навчив, і талантами до Слова і Пісні нагородив. Але споконвіку – на задвірках Європи. Споконвіку – поневолені, пограбовані, затуркані. Невже за гріхи навіки рабством покарані? Та ні ж бо! Ні! Адже і волю любимо, і шаблю в руках тримати вміємо! І повставали проти завойовників як один! Зупинили золотоординців, захистили сусідів від татарських набігів, Річ Посполиту зруйнували і Російській імперії допомогли впасти... Правда, на її місці постала імперія більшовицька, але ж і їй залили сала за шкіру! Нарешті року Божого 1991 неочікувано з’явилася на світ Україна! Скрутно було, проте, вірилося: поборемо труднощі, наведемо лад у своїй хаті і заживемо на заздрість друзям і ворогам! Мріємо сімнадцятий рік. Будівничі держави – чубляться, а з народу пір’я летить! Набридне Богу, і відверне обличчя своє. Знову поневолять землю, повну молока і меду, вороги наші. І знову знайдемо виправдання: “Чого дурні? Бо бідні... Чого бідні? Бо дурні...” Історія повторюється?
Мудрі вчаться на чужих помилках… А ми ж і своїх бачити не бажаємо… Співаємо осанни героям, святкуємо ювілеї, будуємо музеї, зводимо меморіали і пам’ятники, але чи то боїмося, чи просто не хочемо звернутися до справдешньої історичної пам’яті. Бо ж саме там закоренилися причини сьогоднішніх негараздів. Бо ж саме там живуть химери і мінотаври, яких ми уникаємо, аби не терзали залишків атрофованого сумління нашого…
* * *
…Переділена, повна ворожнечі –
Загорілася з жару від власної печі.
Батька син убиває, іде брат на брата…
Олександр Бучинський-Яскольд
“Чигирин, прикордонне місто у тяжкій турецькій облозі року 1677”
…Наслідками тридцятилітньої національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої, розпочатої Богданом Хмельницьким, стало не лише створення політичних інститутів держави – Гетьманщини і усвідомлення політичної окремішності українців, а й поділ України по Дніпру між Москвою і Варшавою, знищення “міста стольного козацького” і довершення Руїни всього Правобережжя під час Чигиринських походів. Зазначені історичні події супроводжувалися формуванням політично дезорієнтованого, позбавленого “умовних рефлексів” національного інстинкту” індивіду (Євген Маланюк). Риси “національно-дефектного, скаліченого психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” типу людини проявлялися упродовж усієї національно-визвольної війни ХVII століття серед представників усіх українських суспільних страт. Їх запримітили і старанно плекали сусіди, заохочуючи зажерливість, слабкодухість, зрадливість, лицемірство, підступ, плекаючи в українському суспільстві власних “рабів” і “підніжків”, поборюючи молоду українську державу руками українців-малоросів. “През незгоду всі пропали – самі себе звоювали”, – напише сучасник. По Руїні процеси суспільної деградації стократно посилилися. Урешті-решт, на середину XVIII століття в усіх прошарках суспільства запанував тип людини, яка не бачила перспектив існування Української Держави, для якої пріоритетними стають конформізм і пристосуванство. Страх втратити владу і багатство змушує українську аристократію Лівобережної України – Апостолів, Розумовських, Безбородьків – запобігати перед російськими можновладцями. Українське духовенство щиросердно плекає в народі віру в доброго царя. Колишній носій міліатарного начала – козацтво – розпачливо намагається зберегти рештки колишніх прав і вольностей, пише слізні послання і шле депутації до Петербургу. Навіть колись непогамовна Запорізька Січ, обрісши бурдюгами і зимівниками, стає для російських самодержців лише джерелом гарматного м’яса у війнах з Османською Портою і з острахом доживає останні дні. Закріпачуване селянство остаточно втрачає надію самостійно поліпшити власний суспільний статус.
Правобережна Україна намагається зіп’ятися на ноги після Руїни… Вічний мир 1686 року між Росією і Польщею юридично закріпив статус спустошених у результаті кривавих воєн територій яко пустелі “від містечка Стаєк, вниз Дніпра по ріку Тясмин”. Але, не зважаючи на всі міжнародні постанови, відбувалася колонізація занедбаних земель. Залюднити пустельні території і встановити над ними контроль намагалися і польський король, і кримський хан, і лівобічний гетьман Іван Мазепа. Лише відповідно до Прутського миру 1711 року Правобережна Україна остаточно визнавалася польською територією. Відразу ж тут почали з’являтися онуки колишніх власників. На оголошені слободи та “пільгові роки” потекла маса населення. У 1724 року лівобічна козацька старшина доповідала російському цареві, що тут “велике вчинилося у людях зменшення, особливо у зв’язку з втечами на слободи на ту сторону, що від Дніпра до самого Дністра раніше були пустелею, а тепер скрізь заселені нашим малоросійським народом”.
Уже на початку 30-х років ХVIII століття підходять до кінця оголошені польською шляхтою “пільгові роки”, відновлюється панщина, а разом з нею назрівають і соціальні протести у формі гайдамацьких повстань. Загони отаманів Медведя, Гриви, Харка, Гната Голого, Марка Мамая та Гаврила Лисого “снують по селах і лісах понад Тясмином”, вступають у сутички з регулярними польськими частинами, нападають на міста і села, винищуючи у них військові залоги та польську адміністрацію.
Ситуацію на Правобережній Україні ускладнювали міжконфесійні конфлікти. Спроби польської шляхти з допомогою адміністративних і каральних заходів поширити тут вплив греко-католицької церкви викликали спротив населення і православного духовенства. У 1764 році представник Переяславсько-Бориспільської єпархії на Чигиринщині, ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський після повернення з коронації польського короля Станіслава Понятовського закликав українців “переходити з унії у православ’я”. Через чотири роки опісля Москва домоглася від Варшави підписання трактату про зрівняння у політичних правах православних з католиками. Проти цього договору в лютому 1768 року виступила Барська конфедерація шляхти. Навесні у Чигиринському старостві з’являється загін конфедератів. “Погрожуючи ганебною смертю” у селах понад Тясмином, “де здавен найбільше мешкає віруючих греко-православної релігії”, поляки примушували жителів переходити до унії.
У відповідь на свавілля і репресії конфедератів у Холодному Яру розпочинається підготовка до повстання. На козацькій раді полковником “війська запорізького” обрано Максима Залізняка. 27 травня 1678 року близько 400 гайдамаків з Мотронинського монастиря виступили у похід Правобережною Україною. Вогонь повстання швидко охопив величезний район:
Зайнялася Смілянщина,
Хмара червоніє,
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає,
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси.
Тарас Шевченко
10 червня гайдамаки здобули Умань.
Характерно, що провідники Коліївщини не бачили перспективи боротьби за Українську Державу, а прагнули лише визволення з лядської неволі, знищення унії і до останнього покладали надію на покровительство православної імператриці Катерини ІІ. Врешті-решт, самодержиця звернула увагу на повстання. За її наказом “для розгону і винищення” гайдамаків на Правобережжя вирушають регулярні військові частини. Під Уманню повстанці були роззброєні та заарештовані військами російського корпусу генерала Кречетнікова. В околицях Чигирина підступно під час переговорів сербським полковником на царській службі Чорбою був затриманий Семен Неживий – отаман гайдамацького загону, який охороняв від “розорення” Медведівський Свято-Миколаївський монастир. Затримані ватажки повстання – польські піддані – були передані представникам Речі Посполитої і у подальшому страчені. Піддані російської імператриці – засуджені і відправлені до Сибіру. Показовий факт: активними приборкувачами гайдамаччини стали запорожці – вони ще довго виловлювали повстанців по лісах і байраках. Позбавлений керівництва, гайдамацький рух втрачає підтримку у народу, а повстанські загони перетворюються на грабіжницькі роз’їзди. Вже у вересні 1678 року гайдамаками було пограбовано Медведівський монастир, з якого забрали не лише гроші й коштовності, але й архів, папери з якого нападники обіцяли використати для рушничних і пістолетних набоїв…
Зважаючи на те, що рушійною силою Коліївщини стали позбавлені будь-яких національних устремлінь діти руїни, повстання стало улюбленою письменницькою темою як у Російської імперії, так і в Радянському Союзі. Ідеологічні підвалини малоросійства (чи їх відсутність) не становили загрози для російських імперських традицій. Адже гайдамацьке малоросійство було зручним для пропагування ідей захисту інтересів православних у Польщі та необхідності об’єднання українських земель під берлом дому Романових. Малоросійство повстанців легко було використати як ілюстрацію класової боротьби поневолених поляками українців, які лише в союзі з російським братнім народом могли вибороти щасливе майбутнє. Відтак, малоросійство як явище історичне проникло і закоренилося в літературі, аби слугувати зразком для виховання багатьох поколінь українців. Спроби поборювати його на творчій ниві були спорадичними і безуспішними, оскільки відразу ж кваліфікувалися як мазепинство чи буржуазний націоналізм. Не сиділи без роботи і цензори, які покликані були всіляко сприяти прогресуванню національної хвороби. Уважне прочитання роману Миколи Глухенького “Коліївщина” дає підстави вбачати цензорське втручання в канву твору. Книга закінчується виїздом Івана Гонти з Умані і обіцянкою самому собі ще повернутися. Про придушення повстання російськими військами інформація зовсім відсутня. Виявляється зайвим уписування у канву твору персонажа Москаля – утікача на слободи з Росії, який став гайдамакою і який усе боявся союзу з московським військом. Чи то сам автор, а чи то цензор побоялися зобразити представників “братнього російського народу” у вигляді жорстоких карателів – душителів народного повстання…
* * *
Росія має єдиний привід для втручання – це турбота про своїх одновірців...
Михайло Старицький “Останні орли”
Лейтмотивом майже усіх творів про Коліївщину є проблема захисту інтересів православних. В історичній преамбулі до свого роману Михайло Старицький вимальовує ідилічну картину розквіту Києва “під опікою російських царів”. З цією метою письменник вдається до протиставлення життя “щасливих мешканців” Лівобережної України, які “тішилися під (…) охороною єдиновірної держави спокоєм і безпекою”, тоді як православний народ “за польським кордоном” “знемагав і падав у боротьбі з ляхами й ксьондзами” . Услід за Старицьким на цій темі акцентують увагу і радянські письменники. Микола Глухенький то в уста ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека Значко-Яворського, то в уста Київського генерал-губернатора Федора Воєйкова раз-по-раз укладає думки щодо необхідності втручання Російської імперії “у справи Польщі” з метою “захисту єдиновірних братів”, поборювання унії, повернення “в лоно православ’я і тих, що пристали до неї”, посилення на Правобережжі позицій Москви “і витіснення звідти всіх інших”. Григорій Колісник у книзі “Полин чорний, мак гіркий” подає усю епопею випрошування царської ласки ігуменом Мелхіседеком. За його словами, гайдамаки поєднують “справу народу Украйни зі справою російської імператриці” і під цим знаменом ідуть “бити поляків, ксьондзів та євреїв іменем Катерини”.
І ніхто з письменників упродовж двох століть не звертав увагу, що міжконфесійний конфлікт на Правобережній Україні у другій половині XVIII століття по суті був громадянським. Адже польська шляхта руками греко-католиків намагалася зміцнити своє панування в краї: українці – уніати змушені були відбирати в українців – православних храми, нав’язуючи їм інший варіант філософії малоросійства.
* * *
Робіть, діти, що вам хочеться! Наша тепер правда!
Микола Глухенький “Коліївщина”
Доведене до відчаю діями місцевої шляхти, католицького і уніатського духівництва, та зайшлих конфедератів населення краю щиро підтримало гайдамаків, що вийшли з Холодного Яру. Адже “важко стримати того, кому до горла ножа приставили” (М.Старицький). “Одностайність прилучення до повстанців, хмари бажаючих іти з ними, провіант, який виносили міста й містечка, села та хутори, — все промовляло до Максима Залізняка про готовність краю скинути чужинське ярмо. Виводили коней, коли не було у дворі синів. Оддавали молодих чоловіків, показували гарного коваля, котрий умів викувати навершя до ратища чи навіть добру шаблюку...” (Г.Колісник). Підтримка була дійсно всенародною. Але на Правобережжі не виявилося достатньо освічених людей, які б могли розробити програму повстання. Навіть православні священики, на захист яких вставали гайдамаки, у більшості своїй виявилися не готовими підтримати спалах гніву народного або хоча б скерувати його у потрібне річище… По суті, річище знайшлося, але воно було достоту вибором дітей руїни: гайдамаки поширили легенду про те, що повстання підтримує сама цариця Катерина ІІ (М.Старицький), яка ж і має вирішити подальшу долю краю (М.Глухенький).
“Робіть, діти, що вам хочеться!” Повстання розливається Правобережною Україною. Сміла в Руїнах. У Черкасах “гайдамаки громили будинки шляхти, багатих міщан, костьоли. Дорогоцінні речі, одіж, непридатні для війська, викидали прямо на вулиці, і їх відразу підбирала міська біднота. На деревах і високих воротах теліпалися вішальники...” Колії втішаються силою: “Одного лише пана не стало, а як усе змінилося. А як би було, коли б усіх побити?” “Яке життя настало б, (…) черево ніколи не голодало б”. За словами Семена Неживого, “ громада повинна обрати свого війта, старшин, розподілити добро так, щоб більше одержав бідніший, слабший. Землю панську поділіть між собою. Панщини не буде. А бідняк, одержавши більшу частку панського майна, зрівняється з багатшими, заможнішими, і тоді всі заживуть як рівні брати одної матері. ...Відновлять наш козацький устрій. Потім кожен двір виставлятиме козака. І, крім козацької служби, ніяких більше повинностей ніхто не знатиме” (М.Глухенький).
“Робіть, діти, що вам хочеться!” І наївно сподівайтеся, що вашу сваволю пробачить жорстока і владна імператриця Катерина ІІ…
* * *
…віри в себе не маєте, бо ви, як той робучий віл, шукаєте собі господаря, бо засліплює вас жадоба марнославства, бо втямити того не можете, що кайдани не відразу стають залізними, а завше мають своїх предтеч: словоблудство, золоті брязкальця, лицедійство, обіцянки…
Роман Іваничук “Журавлиний крик”
І виросли за століття по Руїні покоління дітей, позбавлених гордості і патріотизму. Бо що честь і гідність, коли основою виживання стали пристосуванство, запопадливість і мімікрія. Метастази малоросійства охопили всі суспільні стани, однак, найбільш вразливою для цієї хвороби виявилася козацька старшина. Один з героїв твору Романа Іваничука “Журавлиний крик” , колишній джура отамана Запорізької Січі Панас Тринитка кидає в очі кошовому Петру Калнишевському: “Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою, глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде”.
Страшної трансформації зазнала козацька вольниця – Запорізька Січ. “Славне Запорожжя змінилося, якщо не перевелось нанівець. У першій половині 18-го століття Запорожжя, по поверненню з кримського підданства, управлялося із Петербурга. І хоч і далі були і гетьмани, і кошові, але ж поруч з ними правили генерал-губернатори… Запорожжя зживало себе, лінії фортець і шанців між Росією та землями польськими й татарськими зашморгом було накинуто на землі, що споконвіку належали військовому ордену Низу”. А січова старшина заводила зимівники, наймитів, табуни коней і отари овець. А січова старшина “почала на північ оглядатися, перш, ніж прийняти те або інше рішення”. Вражена малоросійством, “приборкана монаршими милостями Січ стає не крицею вольнолюбців, а молотом, який (…) клепав своїх...” Чи не вперше в історії запорожці не підтримали народне повстання, а вийшли на його упокорення. У передчутті власної загибелі, “якраз тоді, коли здирали із оголеної спини Ґонти пас шкіри за пасом”, Січ вислала у поля тритисячне військо, аби розпочати “полювання на кожну останню душу гайдамаків” (Г.Колісник).
Аби унаочнити зміни в ментальності козацтва, Григорій Колісник у романі “Полин чорний, мак гіркий” звертається до образу оспіваного в народних думах козака-ренегата Сави Чалого – правнука кошового отамана, грози панів і підпанків, який, добре “погулявши”, врешті-решт, упокорюється і сам стає поміщиком. Спійманий січовиками, він гине на Запоріжжі біля стовпа ганьби. А скільки ж то таких Савок – малоросів продовжувало топтати ряст?
Відсутність програми та ідеології Коліївщини, слабка організаційна складова повстання призводять до того, що “в гайдамаки потрапляє частина погані, яка не гідна так називатися, бо ганьбить нас”. Образ Гайдашина – ватажка гайдамацького загону з роману М.Глухенького “Коліївщина” як свідчення дегенерації повстанства: “…прийшли гайдамаки. Але в пана не було чого брати, то вони по дворах, що бачать, те й тягнуть... Не даси, то наставляють пістоля: давай гроші. Геть обдерли людей, а тоді давай пити. Хто писнув супроти хоч слово, того вбили”. Подібні гайдамацькі загони очолювали і шляхтичі, і запорожці, і селяни. Історичні джерела свідчать про масове поширення подібного явища, особливо – після придушення повстання.
* * *
Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція перед боєм.
Євген Маланюк “Малоросійство”
Засліплені гнівом і бажанням помсти діти руїни від самого початку були приречені на поразку. Минуло 240 років після повстання. Але сучасне українське суспільство вражене тими ж болячками, що закорінилися в ньому по Руїні. Сьогоднішні Савки Чалі забувають про обітниці служіння народу, відгороджуються від нього високими мурами, аби сторонні голоси не заважали жиріти в розкошах. Навіть ганебний стовп і жорстокий вирок історії не лякають можновладців. Бояться вони одного: втратити корито. А тому щосили штовхають собі подібних, розхитуючи вутлий човник української державності. За цим фарсом уважно спостерігають сусіди, аби вчасно нагодитися з “допомогою” молодшим братам, витягнувши з рукава заяложені карти слов’янського братерства і захисту інтересів православних. Інтелігенція, що претендує називатися національною, за статки, гроші, цяцьки і брязкальця служить будь-кому, видає індульгенції на відпущення будь-яких гріхів, знаходить оправдання будь-яким зрадам. А народ… Втомлений, зневірений, розчарований народ німує…
Устами філософа Павла Любимського звертається Роман Іваничук до минулих, теперішніх і майбутніх поколінь: “Раби… Так вам і треба! Ви не заслужили на інше (…) Бути вам у роботизні доти, поки розпечені до білого кайдани не випечуть вашу рабську вдачу. Всевишній Творець уподобав вас собі і дав вам меча. Упродовж віків він давав вам усе нові й нові мечі замість зламаних у боях і вірив, що ви нестимете на них волю. Ви ж ними виборюєте завжди собі тюрму. (…) Завчасно дав вам Бог меча, скоріше за думку. І ви, немов завзяті діти, воюєте, бо любите воювати, боротьба ваша стала виплодом гарячки, а не думки, невсипущої енергії, а не мети. Нерозумні єсьте, тож і карайтеся за свій нерозум – боріться за кайдани. Може, тоді, коли вони стануть тісні, що тріщатимуть кості, коли виїдять м’ясо на руках і ногах, коли обручі пропечуть черепи до мозку, - може, тоді ви почнете мислити. Мислити тяжко й натужно, мудрою кров’ю мозок живлячи, братерство плекаючи, повноцінність свою осмислюючи… Тоді вам ще раз вручиться зброя”.
Підписатися на:
Коментарі (Atom)