По той бік ночі: метаморфози душі в умовах тоталітаризму

Олександр солодар

Будь-яка імперська держава змушена вживати комплекс превентивних заходів щодо упокорення поневолених народів. Найефективнішим засобом позбавлення націй самостійницьких устремлінь стало “системне впорскування комплексу меншовартости (…), насмішкуватого відношення до національних (…) святощей”, стирання їх історичної пам’яті, формування „національно-дефектного, скаліченого психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” типу людини (Євген Маланюк). От уже сімнадцятий рік по смерті радянської імперії Україна ніяк не може позбутися прищеплених тоталітарною системою антиукраїнських світоглядних стереотипів і комплексів. До сьогодні у певної частини суспільства наявні симптоми задавненої хвороби малоросійства. А як інакше можна потрактувати відверто вороже ставлення окремих громадян нашої держави до її національних героїв –– мазепинців–петлюрівців–бандерівців? Ліками від малоросійства є лише історична правда. А правди, як відомо, ніколи не буває мало. Тим більше, у нашому (чужому?) інформаційному просторі…
У 2006 році у Львові Галицькою видавничою спілкою в рамках підтримки вітчизняного книговидання віддруковано новий роман Василя Стефака “По той бік ночі”. Але поза ніччю – не сонячний ранок, а край “аж десь поза пеклом”, де “у будь-який час була одна й та ж година – за північ”. Сама ж ніч “зіткана хіба з українських сліз, зойків, голосінь, передсмертних волань і прокльонів”, уражена “чорною сліпотою”, що “захлинається в чорних руслищах доісторичних ярів та висохлих потоків”. По той бік ночі – життя українського народу в радянській імперії.
По той бік ночі – доля сотника УПА Василя Гнатовича Небесійчука. У 1951 році головний герой твору потрапляє до рук співробітників МДБ. Засудженого на смерть рятує від розстрілу відома тільки йому таємниця одного з транспортів, захованих повстанцями у Карпатах. Аби довідатися про таємничі скарби, чекісти 39 років намагаються зламати в’язня. Фізичні тортури, медичні експерименти, одинадцять розстрілів, спроби дискредитації в очах соратників по боротьбі виявилися марними. Катам було невтямки, що Небесійчуком рухала пасіонарність. Навіть у хвилини розпачу герой не просить милості у ворогів, а звертається то до Бога з молитвою “спалити вогнем життєвотворчим всю кволість у серці моєму”, то до мальованих вугликом на стіні коника і “човна з кочетом і веслами” з проханням “винести поза ці сопки, поза Уральські гори, на ясні зорі та на чисті води”. В’язень живе Україною. В’язень болить Україною. “Віддавна вже йдемо не попереду, а плентаємося позаду, і безголів’я водить нас пітьмавими шляхами, і хижі звірі терзають наші трупи, – може, то такий наш природний стан – бути сліпими й ходити навпомацки опівдні? Скільки разів ми сіяли, а нічого було жати?” Одначе, на тлі розпачу і декадансу превалює думка, що “жодна боротьба за волю свого народу не буває даремною”, що виборювання права нації на самостійне життя не здобувається “інакше, ніж власною кров’ю”. Врешті, Василь Небесійчук розуміє, що не вдався Мойсеєм, що він – лише “простий гуцульський син, який хотів дуже мало – жити з правдою, без налигача, і за те терпить муки”.
Пам’ятаєте притчу про те, як важко давалося навчання управління державою одному зі спадкоємців фараонового престолу? І от мудрець вивів принца Єгипту на широкий пшеничний лан, забрів посеред хлібів і став ножицями зрізати усі колоски, які так чи інакше виділялися на тлі загалу: чи то були зависокими, чи заважкими. Запитав тоді учитель учня: “Знаєш тепер, як управляти державою?” І отримав ствердну відповідь. Така ж система “природного” відбору ефективно працювала в радянській імперії. “Кращих із нас, – каже Василь Небесійчук, – із року в рік, із століття в століття передчасно забирала сира земля або гнула й ламала каторга. Залишалися сірі із мрією вижити за власну ціну, досягти чинів і повного коритця”. Навіть у неволі сотнику УПА болять мутації української душі. “Зміни, які сталися на Батьківщині, таки проти тебе – коли люд став соромитися вчорашньою славою”, коли серед народу чортополохом розплодилися “покручі, мояхатаскрайні, боягузи, мамії”, коли “заплилі московським жиром пристосуванці урівнюють власний конформізм скрученою дулею в кишені”.
Реальна свобода покручів постійно обмежена страхом втрати життя, матеріальних благ, певних суспільних переваг. На відміну від пасіонаріїв, мояхатаскрайні нездатні до рішучих дій, неспроможні на подвиг. “Хто не зважувався діяти, щоб піднести своє життя на нову висоту, хто байдуже задовольнявся власною немічністю, ті не можуть не боятися смерти, пам’ятаючи про той вирок, який вона виносить їхньому життю, що пройшло намарне. Такі ніколи не жили на повну силу, та й чи жили вони взагалі?” (Альбер Камю). Антигероями роману стають особи, які у силу обставин і власної ущербності заступили за межу порядності, людяності, зрадили товаришів по зброї, стали катами чи їх прислужниками. Один із таких персонажів – справжній манкурт із фізично утятою в таємній лабораторії пам’яттю в’язничний наглядач Архип Лукашенко. Але, незважаючи на лоботомію, ще жива душа змушує Лукашенка збунтуватися і стати на бік в’язня. Василь Стефак виписує також портрет українця-малороса професора Костюка. Останній усвідомлює свою ущербність, але тут же знаходить їй виправдання: “Ми справді нікчемні актори. Та завдяки саме нікчемству ми вижили… А вже завдяки нам село чи місто зберігає свій голос і свою самобутність”. Чи не подібну життєву філософію сповідувала і сповідує сьогодні значна частина українського суспільства?
Упродовж усього роману поруч з Василем Небесійчуком завжди присутні його кати–кадебісти: лікар-маніяк з таємної лабораторії Воронов, генерал Клейменов, полковник Зеленцов. У диспутах в’язня і Зеленцова постає проблема ментальної неспроможності росіян визнати право українців на власну державу. Як зізнається Василь Стефак, матеріалами для створення діалогів стали інетівські обговорення української проблеми на російських чатах. Отже, вкладені до уст полковникові КДБ українофобські думки не що інше, як сьогоднішнє ставлення пересічних росіян до України.
Кадебісти бояться колишнього повстанця як людину, що вижила в нелюдських умовах, не піддалася вигадливим тортурам, не зламалася. Вони ненавидять Небесійчука як особу, яка поставила під сумнів доцільність існування радянської імперії. Адже “росіяни схильні приписувати “бандерівцям” ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до національно свідомих українців, і тоді теза “ми їх ненавидимо” змінюється на більш зручну і психологічно виграшну – “вони нас ненавидять” (Ігор Лосєв). У поєднанні із безсиллям домогтися від в’язня необхідних зізнань ненависть кадебістів стає безмежною, цинічною і жорстокою. Наприкінці роману вона матеріалізується у немилосердне побиття головного героя. Але Василь Небесійчук залишається жити. Адже він потрібен ще Україні… Потрібен для розвінчування імперських міфів, ствердження незалежності, формування по-справжньому вільних громадян Української Держави.