„Холодний Яр”: історія однієї книги
Без вагань. Ти – є, ти – будеш. Встань, бо ти – не раб.
Се тобі лише здалося, що воно – гора.

Просто в чоло. Межи очі. В той кирпатий ніс –
І балван ось розлетиться на струхлілий хмиз.

Ти повірив, що скінчилось, і що нас нема,
Що пожерли тиф і мука та ще й рідна тьма, -

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.

Євген Маланюк
„Балада про Василя Тютюнника”

Вони втратили все: коханих, рідню, статки і поховали сподівання на власну Державу. Але, розвіяні вітрами еміграції, вони продовжували жити й боліти Україною. А там, а там далеко над Дніпром настала затяжна чорна ніч: терор і репресії, здавалося, зламали хребет українцеві. Ні натяку на спротив. Мовчав Холодний Яр, який іще ще вчора дихав вогнем на ворога, стікав кров’ю, але боровся до останнього подиху. Наддніпрянщина стояла на порозі колективізації і голодомору, а її кати писали, перефарбовуючи біле на чорне, історію повстанського руху. Ще у 1927 році у Харківському Державному видавництві побачила світ книга Б. Козельського „Шлях зрадництва й авантур (петлюрівське повстанство)”, в якій окремий розділ було присвячено діяльності Холодоярського „право-лівобережного окружного повстанського комітету” та підконтрольних йому збройних формувань.
Що залишалося робити їм, відірваним від Батьківщини повстанцям – чорношличникам, воякам армії УНР? Змиритися з долею? Пустити кулю в скроню? Але ж там, але ж там... була зганьблена, зґвалтована, упосліджена, упокорена Україна... Окроплена потом і кров’ю, вистраждана і омріяна Україна. Ні, вони покинули власні домівки не задля того, аби вмерти на чужині, а для продовження боротьби. Їхньою зброєю стають не кріс, не шабля, не стилет, а стилос. І постають у Празі, Відні, Берліні, Парижі часописи, сторінки яких повняться праведним гнівом до катів України, численними споминами про визвольні змагання і закликами до продовження боротьби. Однак, значна частина наддніпрянців не змогла відірватися від української землі. Прихистком для них стала окупована поляками Галичина. Сотні втікачів з Великої України стають активістами національних культурно-просвітніх товариств і громадського політичних організацій Львова, Станіслава і Тернополя, дописувачами десятків українських періодичних видань краю. Вони починають писати трагічно-героїчну і романтичну історію минулих визвольних змагань „без прикрас і купюр”.
З жовтня 1932 по листопад 1934 рр. на сторінках львівського альманаху „Червона калина” з’являється роман „Холодний Яр”, автором якого був полтавчанин, колишній старшина – кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії армії УНР, холодноярський осавул Юрій Горліс-Горський (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський). Уже журнальна публікація роману сколихнула українську громадськість Галичини. За словами автора передмови до одного з сучасних видань цієї книги Романа Федоріва, „в читальнях „Просвіти” провадилися колективні вечірні читання. Жорстка правда про повстанську боротьбу в легендарному козацько-гайдамацькому Холодному Яру захоплювала читачів, виховувала у них любов і пошану до великого змагу українського селянства за свою волю”. Популярність роману спонукала видавців альманаху „Червона калина” видати його окремою книгою. У 1935 році виходить перша її частина, а в 1937 – друга. У передмові до цього видання Ю. Горліс-Горський підкреслює, що до написання роману його спонукала відсутність „у нашій історичній літературі” ґрунтовних досліджень національно-визвольного руху та наполегливість ворога, який „вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє”. Автор також зауважує, що „деякі совєтські „українські” поети та письменники (...) брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських „кулаків” проти „братнього” московського та українського „пролетаріяту”. Згадує автор і названу вище книгу Б. Козельського, яка „стала підручником для чекістів, як боротися з „контр-революцією” в Україні”. За браком документів Ю. Горліс-Горський відмовився від пропозиції створення історичної монографії, а вдається до написання „повістряської” книги „для широкого загалу”. При цьому, незважаючи на хронологічні неточності і відсутність датування окремих подій, надзвичайне емоційне авторське забарвлення тексту, роман залишається одним із найцікавіших і найповніших джерел з історії національно-визвольних змагань на Чигиринщині.
Волею долі опинившись навесні 1920 року в південній частині тодішньої Київської губернії, Ю. Горліс-Горський став свідком кульмінаційних подій боротьби українського селянства проти більшовизму, учасником багатьох виграних і програних битв, неймовірних майже детективних пригод і історій, одним із будівничих феноменальної Холодноярської республіки. Її організаційні початки припали на 1918 рік, коли жителі с. Мельники створюють загін самооборони для захисту населеного пункту і славнозвісного Мотронинського монастиря від реквізицій, нападів і пограбувань, здійснюваних окупаційними німецькими військами, залишками деморалізованих військових частин колишньої російської армії, а то і просто бандитів-мародерів. Навесні 1919 року холодноярське військове формування вже в якості куреня входить до 3-го гайдамацького полку Армії УНР, бере участь у боях з збільшовиченими військовими частинами. Докорінні зміни в Холодному Яру відбулися на початку червня 1919 р., коли місцевий курінь об’єднався з повстанським григор’євським загоном Уварова. У складі останнього до Холодного Яру прибули чигиринські ревкомівці – члени УПСР і колишні діячі Центральної Ради Омелян Дзигарь і Логвин Панченко. Саме в цей період уперше на Чигиринщині з’являються листівки за підписом інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру з чітко окресленими антибільшовицькими позиціями та закликом до повстання проти “грабіжницької комуни”. Певно, з „партійної” ініціативи чигиринців в Холодному Яру упродовж літа відбувається структурування окружного повстанського комітету, під керівництвом якого в селах повіту утворюються загони самоохорони, а вже у жовтні у с. Матвіївка проводиться селянський повітовий з’їзд „представників охоронних сотень”. Після з’їзду холодноярці повели наступ проти денікінців на Черкаси. На той час військове формування перетворюється в окрему бригаду у складі Холодноярського, Білопольського і Білоярського куренів. У свою чергу курені поділялися на окремі загони – відділи, що формувалися по селах. Постійно діяли загони Солонька (згодом – Щириці-Мамая) в Дніпровських плавнях (200 – 500 осіб), Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари (до 300 осіб), постійний відділ – комендантська сотня Холодного Яру (близько 800 осіб), а також загони Кваші та Загороднього. При загальній мобілізації до зброї ставало від 5000 до 7000 осіб. При цьому бригада постійно поповнювалася рейдуючими повстанськими загонами. Так, у вересні 1920 року після об’єднання холодноярців зі Степовою дивізією Блакитного (Осауленка) повстанське з’єднання досягло чисельності в понад 20000 бійців.
Діяльність повстанських відділів Холодного Яру та місцевого окружного повстанкому швидко привернули увагу українського уряду. Сюди для організації Південної повстанської групи прибув полковник штабу Симона Петлюри Гулий-Гуленко. А на початку 1920 року до Холодного Яру спрямували свій похід дві групи армії УНР: Г. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника. На початку лютого вони зустрілися в селі Медведівці з холодноярцями. Тоді ж останні отримали “вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі Холодного Яру в загальному повстанчому рухові”. Наявність окружного повстанського комітету – військово-політичного органу, який представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні (звідси – і назва в документах “Право-Лівобережний повстанком”), координував діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на підконтрольній йому території, наділяла холодноярців більшим авторитетом серед селянства порівняно з іншими повстанськими відділами. Повстанком ініціював проведення окружних з’їздів, на яких обиралися його нові члени та військове керівництво збройними відділами округи.
Військово-політична ситуація вимагала постійного контакту з урядом та штабом Армії УНР. У різні періоди холодноярські делегації до них очолювали Юхим Ільченко і Юрій Горліс-Горський. Водночас, штаб Симона Петлюри сам намагався встановити зв’язки з розрізненими повстанськими відділами в Україні і узгодити їх діяльність. На початку серпня 1920 року до Холодного Яру прибув представник Всеукраїнського Повстанського комітету Іван Діхтяр-Хоменко. Зв’язковий від С. Петлюри “у серпні і вересні (...) обійшов такий район: Ананьїв, Одеса, Єлисавет, Голта, Умань і Балта”. Проходячи за цим маршрутом, він неминуче мусів потрапити і до Холодного Яру. Найвірогідніше, окремим дорученням для нього була організація наприкінці серпня – на початку вересня 1920 року масового повстання в Україні. Саме в цей час активізували військову і політичну діяльність відділи, підпорядковані окружному повстанському комітету. Під контроль повстанокму переходить практично весь Чигиринський повіт (за винятком територій поблизу залізниці). Холодноярці роблять спробу захопити м. Черкаси. Тоді ж Олександрійська дивізія Пилипа Хмари перебрала під свій контроль Олександрійський повіт Кременчуцької губернії. В таємному бюлетені інформаційного відділу РНК УСРР відмічалося, що “на території Черкащини існував Холодноярський Повстанський комітет, що здійснював політичне керівництво повстанством, підтримував зв’язки з закордоном і діяв за директивами останнього. Повстанком був, так би мовити, цивільною владою повстанців.”
Навіть незважаючи на проголошену більшовиками політику непу, військову амністію і капітуляцію у серпні – вересні 1921 року окрповстанкому та цілого ряду отаманів, Холодний Яр продовжував залишатися базою антибільшовицького руху. У цей період відбулася лише зміна тактики повстанської боротьби – значні військові формування припинили діяльність, а їх бійці, користуючись амністією, повернулися на місця постійного проживання. Їм на зміну прийшли невеликі мобільні військові загони, які, за підтримки місцевого населення, вдалися до методів партизанської війни. Як відмічали радянські органи, в повіті “великих банд немає, немає повстанства, немає отаманів, але є терор, є прихована робота отаманів петлюрівської орієнтації”. Упродовж 1922 – 1926 років на Чигиринщині діяли загони Грищенка, Курінного, Коваленка, Петренка, Валового.
Юрій Горліс-Горський не був свідком останніх сторінок героїчної боротьби холодноярців. Навесні 1921 року за завданням окружного повстанського комітету він відправляється за кордон для встановлення зв’язку з урядом УНР. До його повернення на Чигиринщину залишалося понад 20 років... Однак, в довгу дорогу із собою він забрав пам’ять про героїв визвольних змагань, портрети яких і знайшли відображення в романі „Холодний Яр”. Цікаво, що Ю. Горліс-Горський не звинувачує в поразці українського національно-визвольного руху нікого з його провідників. Письменнику вдається встати над амбіціями як сучасників, так, власне, і наступників, які вишукували причини національної катастрофи в діях того чи іншого лідера, а зазирнути в глибину української ментальності. На сторінках роману автор констатує факт братовбивчої війни, яку вела проти власного народу на боці більшовиків певна частина „свідомих українських націоналістів”, потрапивши під впливи „батька” – чигиринського отамана Свирид Коцура. На жаль, явище такої „отаманщини” було характерним загалом для всієї України, з чого з успіхом скористалася червона Москва. Знову повторилася історія ХVІІ століття, коли, за словами Самійла Величка, через „незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали”. Окрім того, Ю. Горліс-Горський „найбільшою вадою українського повстанця” називав прив’язку до рідної стріхи, біля якої він „воліє крутитися (...), аж поки його розстріляють”. На його думку, в Україні в той час просто не виявилося нового Хмельницького, який би знову зумів зорганізувати „непевну, хитку, але й страшну силу” народного гніву, утримати її в своїх „певних і нехитких руках вождя, що вірив би у самого себе і накинув би ту віру підвладним”.
У червні 1942 р. Юрій Горліс-Горський знову потрапив до Холодного Яру. Він поселився в повітовому центрі – Олександрівці, подорожував Чигиринщиною, збирав свідчення від учасників Холодноярської бригади, багато фотографував, читав селянам лекції про перебіг війни і розкол в націоналістичному таборі. За підтримки колишнього холодноярського старшини, а тепер заступника начальника Чигиринської районної Служби порядку Луки Полудня Ю. Горліс-Горський організував мітинг та панахиду на могилі Василя Чучупаки. Із собою у Мельники він привозить двотомник львівського видання роману „Холодний Яр”, один з примірників якого залишив батькам отамана. У передмові до ще не надрукованого роману „Отаман Мамай” Микола Негода згадує про червневу 1942 року зустріч з Ю Горліс-Горським та про пізніше читання його роману. „Восени 1943-го, – пише Микола Тодосович, – я був уже в партизанській землянці у холодноярському лісі. Поряд мешкав Григорій Красота з дружиною Пріською, доньками Марійкою та Надійкою. (...) Усе почуте й побачене я занотовував у своєму записникові. Мовчакуватий Григорій Лукич якось підсів до мене і запитав:
- Що ти, Миколо, все пишеш і пишеш? Чи не книжку надумав?
- Колись, може, напишу й книжку. Про Холодний Яр.
- Так про нього уже написано. Був у Мельниках сам автор. Виступав на сходці, підписував і дарував... Мені також дісталася. Тільки страшно ту книжку показувати. Побачить комісар – не здобрувати. Можуть і кулю в лоба пустити. Візьми і читай, щоб ніхто не бачив.
Вийняв з-під поли, загорнуту в окупаційну газету. Перегортаю обкладинку – і на світлині впізнаю пана Юрія. Читаю на титулі: Юрій Горліс-Горський, „Холодний Яр”. Забирався в гущавину, усамітнювався, припадав до сторінок – і оживала недавня історія, про яку нам заборонено було знати. За яку судили і розстрілювали”.
У листопаді 1943 року Ю. Горліс-Горський був уже у Львові. Згодом на нього чекав табір для переміщених осіб у Новому Ульмі (Німеччина). А 27 вересня 1946 року за загадкових обставин автор холодноярського епосу був убитий. Але його книга продовжувала самостійне життя...
У одній з розвідок Романа Коваля згадується розповідь Кузьми Дасіва про поширення радянським інформаційно-пропагандистським відомством інформації, згідно з якою у 1956 році в Угорщину на допомогу „контрреволюції” проникли українські націоналісти. Зокрема, згадувалося в ній і про те, що радником мадярського генерала Кішбарнака став... Ю. Горліс-Горський. Його „воскресіння”, очевидно, не на жарт схвилювало радянські спецоргани. Необхідно було якось протидіяти не лише примарі письменника, а й героям його книги. І вже у 1957 році на сторінках черкаського альманаху обласного літературного об’єднання „Дніпрові зорі” було опубліковано уривок із роману Миколи Негоди „Холодний Яр”. Як зізнається сьогодні Микола Тодосович, у його романі „без посилання на першоджерело” були використані „окремі виписки з тієї „страшної” книжки” Горліса-Горського. Зроблені в партизанському загоні. „Але вони, ті виписки, – бідкається письменник, – послужили приводом для критичних випадів проти мене як з боку щирих українських патріотів, так і партократів та кадебістів, котрі влаштували мені обструкцію, зарахували до замовчуваних і заборонених”. Можна назвати згадані вище епізоди збігом обставин, а можна й задуматися... Яким чином у часі співпали інформація про „воскресіння” Горліса-Горського і початок роботи Миколи Негоди над скандальним романом? Як Миколі Тодосовичу вдалося пронести згадані „виписи з тієї „страшної книжки” через сито особливого відділу НКВД, який активно працював з партизанами після визволення окупованих територій? Звідки, врешті-решт, у Миколи Тодосовича опинилася аж занадто детальна інформація про перебування Горліс-Горського у 1942 році на Чигиринщині, яку він використав для написання другої і третьої частин власної книги? Невже з усних розповідей? А, може, з архівів спецслужб? Так чи інакше, а вже у 1971 році у київському видавництві „Радянський письменник” з’являється роман Миколи Негоди, в якому героїчні постаті борців за волю України постають бандитами. І знову таки, невже 5 відділ КДБ дав санкцію на його публікацію, аби потім влаштовувати автору „обструкцію”?
Тим часом роман Горліс-Горського „Холодний Яр” було перевидано двічі: 1961 року у Нью-Йорку та 1967 року у Лондоні. Довго, дуже довго книга ішла до читацького загалу в Україні. Лише у 1992 році письменник Роман Федорів долучився до організації її перевидання в Україні. Знову, як і вперше, вона побачила світ у львівському, щойно відродженому видавництві „Червона калина”. 15-тисячний наклад миттю розійшовся по руках. У 1994 році було випущено додатковий тираж роману – і вкотре „Холодний Яр” напрочуд швидко зникає з полиць книжкових магазинів. Книга – пригодницький роман. Книга – історична хроніка. Книга – ідея.
„Готов нових борців, Холодний Яре! Живе Україна! Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших молодих кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!”


Олександр Солодар,
м. Черкаси