Олександр Солодар

П’ятикнижжя Могилкове,
або перетягування ковдри “На себе”…

На себе. Збірка поезій. – Черкаси: Брама-Україна, 2008. – 88 с.

Амбіції – рушій прогресу. На одному із засідань Черкаського літературного об’єднання ім. Василя Симоненка Людмила Тараненко порівнювала процес творчості із підготовкою спортсмена – стрибуна: аби взяти рекордну висоту треба піднімати планку вище від своїх сьогоднішніх можливостей. Лише той, хто бачить ціль, спроможний дійти до неї. Навіть крізь стіну. Як у старому доброму фільмі “Чародії”. Але ніхто не застрахований – ні спортсмен, ні чарівник, ні, тим більше, мистець – від переоцінки своїх можливостей. Ота переоцінка нерідко є причиною падінь і синців, розчарувань і зневіри. Тому досвідчений тренер піднімає планку для стрибуна повільно, сантиметр за сантиметром. Тому наставник-чарівник формує в учневі спочатку впевненість і віру у свої сили, уміння бачити кінцеву мету, а вже потім навчає неможливому – ходити крізь стіни.
Проте навіщо проходити крізь цеглу і залізобетон, коли в кожному будинку є двері? Певно, саме тому редактор і упорядник колективної збірочки поезій, яка цього року побачила світ у черкаському видавництві “Брама-Україна”, Сергій Могилко заявив: “Ми дали можливість кожному відкрити двері “На себе”. Двері у світ, де не диктують правил”. Зважаючи на акценти – зухвало чи просто самозакохано, але… Двері не завжди відчиняються так, як того комусь хочеться…
Для Сергія Могилка редакторсько-упорядницька робота над колективною збірочкою поезій – друга спроба “засвітитися” на літературній ниві. У поетичному світі він дебютував власною книжечкою “Тут був янгол”. Процес роботи над нею був складним і болючим – з юнацькими образами, максималістською впертістю і затятою самовпевненістю. Спілкування з янголом дало підставі Сергієві відчути свою значимість: “Є у мене і музичний гурт – друзі, які грають музику на мої вірші. Є навіть “фан-клуб” із симпатичних і милих дівчат, та не буду задаватися”. Тепер Сергій Могилко знову “потягнув” ковдру на себе. А щоб не було самотньо, запросив у гості молодих (і не тільки) авторів. “Багато покликаних, та мало вибраних”. Черга довгих переговорів і пошуків меценатів, урешті-решт, завершилася з’явою такого собі п’ятикнижжя, де, поруч із Сергієвими творами надруковані поезії ще чотирьох авторів – Олени Желєзняк, Наталії Рибалки, Оксани Шафоростової і Олексія Юріна.
“Перед вами, – пише Могилко – розпросторені душі п’яти авторів. Кожен з них – окремий інгредієнт п’янкого вишуканого коктейлю. Його варто пити не поспішаючи, смакуючи кожен ковток. Лише тоді можна відчути його цінність”. І додає: “Смачного!” Однак, читачу, не поспішайте насолоджуватися напоєм… Якщо тільки ви не збочинець:

Затхлі думки випаровуються
Смердить як у туалеті…
…. Гидко
Сергій Могилко

Гидко, що упорядник не зовсім порядна людина: обнадіює читача обіцянкою вишуканого напою, а натомість підсовує “делікатеси” власного виробництва. І, до речі, ложкою отакого дьогтю псує враження від в цілому непоганої (як для початківців) збірки.
У книзі вражає образністю глибоко філософська поезія Олени Желєзняк: коли “вітер музики // засипає рани // пісками думок”, а єдине, що нагадує про небо – це “Дощ, // мільйони нескінченних линв”, що падають за законами Безодні. Навіть трагедія стосунків чоловіка й жінки для поетеси постає в семантиці чисел:

Тебе забуто на сім вузликів.
А ти все намотуєш Дантові кола,
не спиняючись на дев’ятому.

Підкуповує щирістю почуттів і витонченим ароматом справжньої жінки лірика Наталії Рибалки.

Все промайне, як лелека у сірому
Небі, з яким я тебе ототожнюю.

… Я стала в чергу – не наважусь вкрасти.
Хотіла на розпродажу життя
За півціни й собі придбати щастя…
Почім любов?

Заповідаються в майбутньому на добротну поезію неоперені ластівенята віршів Оксани Шафоростової:

Він дивний, невловимий, наче вітер –
Мій страх.

Шизофреніями
все обірвалося
й склалося
мріями.

Сосни кронами, мов долонями,
Небеса п’янкі обіймають…

Перлинки вдалих образів і внутрішня енергетика висловлених Оксаною думок за у м о в н а п о л е г л и в о ї п р а ц і дозволяють сподіватися, що рано чи пізно, а її поезія стане на крило.
Олексій Юрін – аксакал серед авторів збірки, бо народився “при Брежнєві”, коли “люд давився вареною ковбасою, ходив на червоні демонстрації і думав, що так і треба”. Мабуть, саме ті часи вплинули на становлення автора як особистості. Бо за внутрішньою енергетикою, смисловим навантаженням, та навіть формою (переважно – це сонети) поезія Олексія дуже відрізняється від творів колег по п’ятикнижжю. Публіцистичність, мітинговість, декларативність… Він і сам свідомий цього, бо не все добре “у нашому домі”.

Не слід топити час в балаканині
З бездушником про вічне і святе,
Із зайдами – про вірність Україні,
З пихатими – про скромне і просте.

“Не перетворюй”, “не виливай”, “не копай” – мітингові гасла, які прошмигнули у поезію. Так і проситься продовжити цей ряд – “не повчай!” Але поза тим – вірю! Вірю щирості почуттів автора, який любить Батьківщину, який болить Батьківщиною. Підтвердження цьому – і в його автобіографії, і у творах. Услід за багатьма патріотами (не без пафосу) Юрін заявляє:

Мій край спокійно житиме без мене,
Та як же я без нього буду жить?!

Але повернімося знову до редакторської роботи над збіркою. Адже, якщо взявся за гуж, не кажи, що недуж. Завдання літературного редактора – вилущити усі авторські огріхи і при цьому зберегти первісне смислове навантаження, ритміку і дух творів. Одначе, на сторінках нашої книжечки можна віднайти чимало алогічних словосполучень, смислових неточностей, русизмів.
Почнемо з редактора і упорядника… Могилко пише: “Все, з чим мене перетинала доля”, але ж за тлумачним словником – “перетинати” – розсікати на частини; рухатися упоперек чого-небудь; перегороджувати шлях… Що хотів сказати автор – тільки йому відомо. Знову в Сергія читаємо: “У кожного між небом і між нами // Мільярди, тисячі натятих швор…” За тим же словником – “тяти” – різати, рубати… Якщо він вкладав саме таке значення у зміст цього слова, то мало бути – “потятих швор”… Хоча за змістом – все ж таки проситься словосполучення “натягнутих швор”. Знущається Сергій і над дієсловами, немилосердно атрофуючи їх. Неологізм “прогонь” як самостійна лексична одиниця змусив би задуматися про його значення не одного лінгвіста, хоча за змістом вірша, це всього-на-всього – “проганяй”, “жени”.
У Олени Желєзняк є словосполучення “заносить барханами”. Але ж бархан – нанесений вітром піщаний горб в пустелі або степу, на якому немає рослинного покриву; материкова дюна. Тому все ж таки мало бути “заносить піском”. Неточно вжитий Оленою вираз “падають вниз”, адже саме слово “падати” означає переміщатися зверху вниз. Тому останнє слово в Олениній конструкції просто зайве.
Оксана Шафоростова в автобіографії пише: “Одного осіннього дня (…) разом із пожовклим листям і дощем на землю упала я”. Бідненька, а падати було не боляче? У пошуках образу можна ду-у-уже далеко зайти і стати поживою для пародиста. Бо далі піде “все по плану “дитсадок-школа-університет”. А чи не рано план курити з дитсадка? Ага, не рано, бо є мрія “в майбутньому власноруч (а чому не власноніж – ?) писати хорошу музику”. Останнє цитоване речення після редакторського втручання мало би звучати просто: “Мрію писати хорошу музику”.
В автобіографії Олексія Юріна є словосполучення “прямо напередодні”. Таке враження, що може бути ще й “криво напередодні”… Не знає Олексій, що не “солдатики радіють серед трав”, а козачки…
А тепер щодо техніки написання віршів. Якщо комусь здається, що поетична творіть – це просте римування – той дуже помиляється. Як і в будь-якому виді мистецтва, в поетиці є свої закони і правила творчості. Тому замало одного таланту, треба ще й каторжної праці, аби відшліфовувати написане. Після уважного прочитання збірочки “На себе” приходиш до висновку, що більшість її авторів не знали або просто ігнорували закони поетики. Хоча, швидше за все, правильним є останнє припущення. Адже не даремно Сергій Могилко у передмові до книжечки говорив про “світ без правил”. Страждає техніка написання віршів у Наталії Рибалки, Оксани Шафоростової, Олексія Юріна. Характерними для цих авторів є зловживання дієслівними і прикметниковими римами або їх неточність (чи відсутність) у “традиційних” віршах: живе – вмре, шибами – невидимий, зморений – долонями (О.Шафоростова), марили – помисли (С.Юрін).
За словами Оксани Шафоростової, література – це хвороба… Тим більше, з ускладненнями, якщо хворіти творчістю Сергія Жадана чи Любка Дереша. Хочеться побажати авторам збірки якнайшвидшого усвідомлення що небо, це не там “де смердить, як у туалеті”, що справжня література – це не сексуальна стурбованість, вульгаризація святинь, перетягування ковдри на себе і заперечення авторитетів. Побажати усвідомлення, що літературна творчість – це не еквілібристика слів, а повне самозречення і важка, всепоглинаюча праця над самим собою.