Олександр Солодар

П’ятикнижжя Могилкове,
або перетягування ковдри “На себе”…

На себе. Збірка поезій. – Черкаси: Брама-Україна, 2008. – 88 с.

Амбіції – рушій прогресу. На одному із засідань Черкаського літературного об’єднання ім. Василя Симоненка Людмила Тараненко порівнювала процес творчості із підготовкою спортсмена – стрибуна: аби взяти рекордну висоту треба піднімати планку вище від своїх сьогоднішніх можливостей. Лише той, хто бачить ціль, спроможний дійти до неї. Навіть крізь стіну. Як у старому доброму фільмі “Чародії”. Але ніхто не застрахований – ні спортсмен, ні чарівник, ні, тим більше, мистець – від переоцінки своїх можливостей. Ота переоцінка нерідко є причиною падінь і синців, розчарувань і зневіри. Тому досвідчений тренер піднімає планку для стрибуна повільно, сантиметр за сантиметром. Тому наставник-чарівник формує в учневі спочатку впевненість і віру у свої сили, уміння бачити кінцеву мету, а вже потім навчає неможливому – ходити крізь стіни.
Проте навіщо проходити крізь цеглу і залізобетон, коли в кожному будинку є двері? Певно, саме тому редактор і упорядник колективної збірочки поезій, яка цього року побачила світ у черкаському видавництві “Брама-Україна”, Сергій Могилко заявив: “Ми дали можливість кожному відкрити двері “На себе”. Двері у світ, де не диктують правил”. Зважаючи на акценти – зухвало чи просто самозакохано, але… Двері не завжди відчиняються так, як того комусь хочеться…
Для Сергія Могилка редакторсько-упорядницька робота над колективною збірочкою поезій – друга спроба “засвітитися” на літературній ниві. У поетичному світі він дебютував власною книжечкою “Тут був янгол”. Процес роботи над нею був складним і болючим – з юнацькими образами, максималістською впертістю і затятою самовпевненістю. Спілкування з янголом дало підставі Сергієві відчути свою значимість: “Є у мене і музичний гурт – друзі, які грають музику на мої вірші. Є навіть “фан-клуб” із симпатичних і милих дівчат, та не буду задаватися”. Тепер Сергій Могилко знову “потягнув” ковдру на себе. А щоб не було самотньо, запросив у гості молодих (і не тільки) авторів. “Багато покликаних, та мало вибраних”. Черга довгих переговорів і пошуків меценатів, урешті-решт, завершилася з’явою такого собі п’ятикнижжя, де, поруч із Сергієвими творами надруковані поезії ще чотирьох авторів – Олени Желєзняк, Наталії Рибалки, Оксани Шафоростової і Олексія Юріна.
“Перед вами, – пише Могилко – розпросторені душі п’яти авторів. Кожен з них – окремий інгредієнт п’янкого вишуканого коктейлю. Його варто пити не поспішаючи, смакуючи кожен ковток. Лише тоді можна відчути його цінність”. І додає: “Смачного!” Однак, читачу, не поспішайте насолоджуватися напоєм… Якщо тільки ви не збочинець:

Затхлі думки випаровуються
Смердить як у туалеті…
…. Гидко
Сергій Могилко

Гидко, що упорядник не зовсім порядна людина: обнадіює читача обіцянкою вишуканого напою, а натомість підсовує “делікатеси” власного виробництва. І, до речі, ложкою отакого дьогтю псує враження від в цілому непоганої (як для початківців) збірки.
У книзі вражає образністю глибоко філософська поезія Олени Желєзняк: коли “вітер музики // засипає рани // пісками думок”, а єдине, що нагадує про небо – це “Дощ, // мільйони нескінченних линв”, що падають за законами Безодні. Навіть трагедія стосунків чоловіка й жінки для поетеси постає в семантиці чисел:

Тебе забуто на сім вузликів.
А ти все намотуєш Дантові кола,
не спиняючись на дев’ятому.

Підкуповує щирістю почуттів і витонченим ароматом справжньої жінки лірика Наталії Рибалки.

Все промайне, як лелека у сірому
Небі, з яким я тебе ототожнюю.

… Я стала в чергу – не наважусь вкрасти.
Хотіла на розпродажу життя
За півціни й собі придбати щастя…
Почім любов?

Заповідаються в майбутньому на добротну поезію неоперені ластівенята віршів Оксани Шафоростової:

Він дивний, невловимий, наче вітер –
Мій страх.

Шизофреніями
все обірвалося
й склалося
мріями.

Сосни кронами, мов долонями,
Небеса п’янкі обіймають…

Перлинки вдалих образів і внутрішня енергетика висловлених Оксаною думок за у м о в н а п о л е г л и в о ї п р а ц і дозволяють сподіватися, що рано чи пізно, а її поезія стане на крило.
Олексій Юрін – аксакал серед авторів збірки, бо народився “при Брежнєві”, коли “люд давився вареною ковбасою, ходив на червоні демонстрації і думав, що так і треба”. Мабуть, саме ті часи вплинули на становлення автора як особистості. Бо за внутрішньою енергетикою, смисловим навантаженням, та навіть формою (переважно – це сонети) поезія Олексія дуже відрізняється від творів колег по п’ятикнижжю. Публіцистичність, мітинговість, декларативність… Він і сам свідомий цього, бо не все добре “у нашому домі”.

Не слід топити час в балаканині
З бездушником про вічне і святе,
Із зайдами – про вірність Україні,
З пихатими – про скромне і просте.

“Не перетворюй”, “не виливай”, “не копай” – мітингові гасла, які прошмигнули у поезію. Так і проситься продовжити цей ряд – “не повчай!” Але поза тим – вірю! Вірю щирості почуттів автора, який любить Батьківщину, який болить Батьківщиною. Підтвердження цьому – і в його автобіографії, і у творах. Услід за багатьма патріотами (не без пафосу) Юрін заявляє:

Мій край спокійно житиме без мене,
Та як же я без нього буду жить?!

Але повернімося знову до редакторської роботи над збіркою. Адже, якщо взявся за гуж, не кажи, що недуж. Завдання літературного редактора – вилущити усі авторські огріхи і при цьому зберегти первісне смислове навантаження, ритміку і дух творів. Одначе, на сторінках нашої книжечки можна віднайти чимало алогічних словосполучень, смислових неточностей, русизмів.
Почнемо з редактора і упорядника… Могилко пише: “Все, з чим мене перетинала доля”, але ж за тлумачним словником – “перетинати” – розсікати на частини; рухатися упоперек чого-небудь; перегороджувати шлях… Що хотів сказати автор – тільки йому відомо. Знову в Сергія читаємо: “У кожного між небом і між нами // Мільярди, тисячі натятих швор…” За тим же словником – “тяти” – різати, рубати… Якщо він вкладав саме таке значення у зміст цього слова, то мало бути – “потятих швор”… Хоча за змістом – все ж таки проситься словосполучення “натягнутих швор”. Знущається Сергій і над дієсловами, немилосердно атрофуючи їх. Неологізм “прогонь” як самостійна лексична одиниця змусив би задуматися про його значення не одного лінгвіста, хоча за змістом вірша, це всього-на-всього – “проганяй”, “жени”.
У Олени Желєзняк є словосполучення “заносить барханами”. Але ж бархан – нанесений вітром піщаний горб в пустелі або степу, на якому немає рослинного покриву; материкова дюна. Тому все ж таки мало бути “заносить піском”. Неточно вжитий Оленою вираз “падають вниз”, адже саме слово “падати” означає переміщатися зверху вниз. Тому останнє слово в Олениній конструкції просто зайве.
Оксана Шафоростова в автобіографії пише: “Одного осіннього дня (…) разом із пожовклим листям і дощем на землю упала я”. Бідненька, а падати було не боляче? У пошуках образу можна ду-у-уже далеко зайти і стати поживою для пародиста. Бо далі піде “все по плану “дитсадок-школа-університет”. А чи не рано план курити з дитсадка? Ага, не рано, бо є мрія “в майбутньому власноруч (а чому не власноніж – ?) писати хорошу музику”. Останнє цитоване речення після редакторського втручання мало би звучати просто: “Мрію писати хорошу музику”.
В автобіографії Олексія Юріна є словосполучення “прямо напередодні”. Таке враження, що може бути ще й “криво напередодні”… Не знає Олексій, що не “солдатики радіють серед трав”, а козачки…
А тепер щодо техніки написання віршів. Якщо комусь здається, що поетична творіть – це просте римування – той дуже помиляється. Як і в будь-якому виді мистецтва, в поетиці є свої закони і правила творчості. Тому замало одного таланту, треба ще й каторжної праці, аби відшліфовувати написане. Після уважного прочитання збірочки “На себе” приходиш до висновку, що більшість її авторів не знали або просто ігнорували закони поетики. Хоча, швидше за все, правильним є останнє припущення. Адже не даремно Сергій Могилко у передмові до книжечки говорив про “світ без правил”. Страждає техніка написання віршів у Наталії Рибалки, Оксани Шафоростової, Олексія Юріна. Характерними для цих авторів є зловживання дієслівними і прикметниковими римами або їх неточність (чи відсутність) у “традиційних” віршах: живе – вмре, шибами – невидимий, зморений – долонями (О.Шафоростова), марили – помисли (С.Юрін).
За словами Оксани Шафоростової, література – це хвороба… Тим більше, з ускладненнями, якщо хворіти творчістю Сергія Жадана чи Любка Дереша. Хочеться побажати авторам збірки якнайшвидшого усвідомлення що небо, це не там “де смердить, як у туалеті”, що справжня література – це не сексуальна стурбованість, вульгаризація святинь, перетягування ковдри на себе і заперечення авторитетів. Побажати усвідомлення, що літературна творчість – це не еквілібристика слів, а повне самозречення і важка, всепоглинаюча праця над самим собою.

«Псевдомонологи» у стилі постмодерну

Якщо амбітність – рушій прогресу, то в найближчій перспективі Україна має усі можливості перетворитися на одну з найбільш успішних країн Європи. Адже народжені на межі епох її громадяни – максималісти, оптимісти і романтики-революціонери – шокуючи відверто заявляють, що лише вони і тільки вони володіють істиною в останній інстанції. Не вірите? Відвідайте засідання Черкаського обласного літературного об’єднання ім. Василя Симоненка і почуєте думки на кшталт «не реагую на критику, тому і так гарно пишу» (Олена Довгань), дізнаєтеся, «як приємно вести бесіду на філософські теми із собою» (Олена Желєзняк), відриєте для себе апокаліптичні одкровення від Сергія Могилка:

А я атомний реактор
Якому загрожує вибух
Та ви не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте…
Ду…

Тим, хто всерйоз занепокоєний можливістю ядерної катастрофи, пропоную перечитати невеличку книгу поезій молодого автора, аби спрогнозувати її потенційні наслідки як для розмірено-спокійного культурного життя провінційного містечка Черкаси, так і для української літератури загалом. А поки що беру на себе сміливість поділитися з Вами власними спостереженнями за творчістю Сергія Могилки. Отож…
На засідання обласного літоб’єднання 19-літній Сергій прийшов 14 вересня 2006 року від народження Христового. За його плечима помітно було чималий багаж досвіду і знань, отриманих під час навчання у Черкаській загальноосвітній школі №34, упродовж майже двох курсів української філології та журналістики факультету Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, вишколу в університетській студії «Версії», індивідуальних досліджень творчості Покальчука, Андруховича, Дереша та іншої постмодернової братії, а також у ході спілкування із собі подібними на перехрестях Світової Павутини. У такому всеозброєнні Сергій уже міг стверджувати: „Якщо я поставив перед собою мету писати, то я буду писати. І ніщо мене не зупинить. Теоретично можливо, що я колись перестану творити. Це буде тоді, коли життя стане сірим і монотонним. Але в дійсності це неможливо, оскільки життя – річ мінлива. Оця мінливість і змушує мене писати”. Творчу амбітність підкріплювали і друзі, які вимагали від Сергія … власної книги. Тим більше, що на той час з-під його пера випурхнуло-вийшло-вилізло-виповзло на світ (за підрахунками автора) близько 100 творів! Така їх кількість претендувала на узагальнення і просилася у друковані зшитки. Байдуже, що на той момент не існувало в Сергієві саморедактора, бракувало простого життєвого досвіду, уміння «все бачити і чуть і в людях, і в речах» (Євген Маланюк). Зате штовхало межи плечі власне «Я». І напросився Сергій на жорстку рецензію рукопису. Образ було! Зродилася навіть думка, що не прийде більше Могилко на засідання літоб’єднання, а то й писати перестане. Але – не буває лиха без добра. Критика змусила задуматися молодого автора. Оливи у вогонь роздумів додала редакторська практика у київському видавництві «Смолоскип». І вже за півроку запрацювало Сергієве сито самоцензури (від первісного рукопису книги залишилося трішки більше половини творів), поширшали творчі горизонти, з’явилася глибина у його поезії. Ще раз переконуюся у правоті Романа Іваничука, який стверджував: «Щоб злетіти до неба на Пегасі, треба спочатку в поті чола виорати кам’яне поле». Власне, Сергій Могилко поклав лише першу борозну…
Бачите, як на ранковому сонці вилискують перші скиби?

Сиджу під стінкою
Як смітник
Смітник-самітник
Мене всі минають
Нікому не потрібного
А як кому й потрібен
То лише для того
Аби плюнути в душу
Жбурнути сміття
Живих нарікань
Пораненого часу
Вбитої надії

Проблема самотності не нова у творчості дев’ятнадцятилітніх. Її витоки – у нерозділеному чи втраченому коханні. Так і в Сергія:

Світ змінився, тебе вже нема.
Дощ летить з тихим криком угору –
Там безодня порожня й німа…
Може, треба було мені вчора
За тобою піти крадькома?

Конфліктні ситуації, любовні трикутники, звинувачення і образи – основна тема для його рефлексій.

Я звик до болю…(…)
роби що хочеш
вбивай знущайся
а я не здамся
хіба в оренду?

Так буває, коли юнацькі почуття раз-по-раз потрапляють під безжалісні каблуки кришталевих черевичок, затамовані образи вихлюпуються назовні нахабними, нерідко – вульгарними звинуваченнями довгоногих Попелюшок у всіх мислимих і немислимих гріхах. Емоції вулканять в грудях, прориваються назовні:

... І знову ти наснилася мені, Орисю...
... Не йди від мене! Чуєш? Не іди!
Котися!

А ще автору вдаються неочікувані закінчення поезій–новел («Нірвана», «Колискова», «По розбитому склу мені боляче йти»).
Постмодернове зухвальство дозволяє Сергієві зізнаватися, що він – «ідіот Достоєвського»; заявляти про коротку «інтелектуальну лінію» на руці, але, водночас, виклично-рекламно кидати: «Зате з іншим пощастило». Дівчата, не хочете довідатися, що саме поет мав на увазі?
Узагалі, оце характерне для постмодерну занадто вільне поводження зі словом, оце заступання за межу дозволеного рано чи пізно стане для автора каменем спотикання. Уже зараз у його творчості помітний конфлікт між поетом-ліриком і поетом-провокатором. Поки що Сергію вдається примирити «воюючі» сторони, та чи довго триватиме хисткий мир? І хто переможе у цій війні? Допоки ж протиборство триває, для літературних критиків і пародистів достатньо роботи. Тільки свідомим викликанням вогню на себе можна назвати Сергієве уперте небажання дослухатися до порад помножене на використання в текстах запозичень, багатозначних слів і, зрідка, порушень лексично-синтаксичних норм. Читаю молодого автора:

Сонце розпалює ватрою пристрасть,
Радості сльози виблискують чисті,
Виглянув я на веселе осоння,
Голову згорда підняв, наче сонях,
Мовив устами небесного квіту:
«До тебе тягнусь, та тягнусь проти вітру».

Сонце розпалює ватрою пристрасть,
Ніжно торкається променем листя,
Впав обережно в гарячі обійми
Хлопчик-романтик, сонячний мрійник.
Голову тихо схилю проти вітру:
«До тебе тягнусь, та тягнусь, поки квітну».

От такий ліричний герой: «хлопчик-романтик» із запозиченими «ватрою пристрасті», «чистими слізьми» і «гарячими обіймами»… Ніколи не писав пародій, але ж тут – сама проситься!

Ватрою – пристрасть… Пива півлітра…
Хлопчик-романтик сам на осонні
Голову хилить, мов стомлений сонях:
«Ні, то не дощ… То лише – проти вітру…»

Спокійно, Сергію! Це лише початок. Ще буде й буде у Вашому житті і шпичок поза очі, і товариських порад, і дружніх шаржів. Ще буде й буде!
Врешті-решт, поет перестраховується і зарані попереджає читача:

Що Ви шукаєте у цих рядках?
Сутності? Розумних думок?
Ви помилилися! Муза змінила адресу…

Сергій запрошує Вас у книгу. У власний світ. Він у ньому господар. І нехай кількість вимірів у цьому світі замала для когось; нехай його настрої, емоції, почуття вже повторялися незліченну кількість разів у паралельних світах; нехай архіпелаги образів свідомо чи несвідомо запозичені з творчості попередників – автор «атомним реактором» продовжує процес творення. Не потривожте, бо тоді порушиться рівновага і станеться вибух! Тому

… не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте…
Ду…


Олександр Солодар

Публіковано за книгою Сергія Могилка "Тут був янгол" (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2007. - 66 с.)