Переїв зелених яблук, або постмодернізм Любка Дереша
Враження від книги Любка Дереша „Намір!” (Київ, 2006).

Відмічаючи світові тенденції деградації і зникнення культурної спадщини, президент Римського клубу Ауреліо Пеггет (1980 р.) приходить до висновку, що “в майбутньому всі культури можуть стати на одне лице, як показує сьогоднішній досвід, не вельми й привабливе, і що цей рух до знеособленої однорідності відбувається вже зараз”. Ця тенденція зародилася як “пора розквіту мануфактур-поезії” (Гетте) в дев’ятнадцятому столітті, а своє обґрунтування вона знайшла в теорії постмодернізму аж у другій половині століття двадцятого. В її основу лягла праця французького філософа М.-Ф. Лютара „Стан постмодернізму” (1979). Постмодерністи стверджують, що культурні цінності не що інше, як тоталітарні і паранояльні ідеї-фікс, перешкоди для творчої реалізації. Будь-який порядок потребує негайної деконструкції – вивільнення змісту шляхом інверсії базових ідеологічних понять, якими насичена уся культура. Для постмодерної творчості характерними рисами є хаотичні алюзії, агресивне цитування, використання прийому запозичення. Наприкінці минулого століття процес „модернізації” охопив українську літературу. Його ускладнив „поколіннєвий ізоляціонізм”. За умов, коли „молоді пацани щиро вважають, що література починається з них”, українська постмодерна література була приречена на „аутизм, автаркію” (Оксана Забужко). Але при цьому, завдяки рушію прогресу – рекламі – зпримітивізовані і звульгаризовані постмодернові тексти поширюються подібно до вірусу, витісняючи на маргінес літературу класичну.
У вересні 2006 року в приміщенні Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького відбулася презентація четвертої книги Любка Дереша „Намір!”. До цього світ побачили романи „Культ” (2001), „Архе” (2002), „Поклоніння ящірці” (2004). Дереш – двадцятидворічний львів’янин, студент економічного факультету Львівського університету. Його хрещеним батьком в літературі є вітчизняний постмодерновий класик Юрій Андрухович, який організував українське та німецьке видання і закордонну презентацію „Культу”. Найкращими українськими письменниками Дереш називає Василя Шкляра та Юрія Покальчука.
І так – „Намір!”. Вивільнена від паранояльного, задушливого порядку Любкова творча особистість народжує (краде?) головного героя твору – Петрика П’яточкіна. Людина з „феноменальною пам’яттю” – П’яточкін шляхом своєрідних медитацій відкриває нові світи і власні аспекти просторово-часових категорій. Але в „новому” чітко простежується суміш буддизму („все, що потрібно для рівноваги – відсутність бажань”, „ми є тим, що ми їмо”), екзистенціоналізму Хайдегера і Ж.-П. Сартра (свобода як „дірка в бутті”), а також елементів системи академіка Вернадського (розумна оболонка Землі – ноосфера). Читача мало би заінтригувати романтично-трагічне кохання головного героя з художницею Гоцою Дралою, якби не його віртуальність. Відтак, „феноменальна пам’ять”, роздвоєння особистості з маніакальною ідеєю інсценізації власної смерті – симптоми шизофренії Петра П’яточкіна. До речі, і тут автор не був першим. В романі Валерія Шевчука „Стежка в траві” (Харків, Фоліо, 1994) надибуємо декілька психотипів „з відхиленнями” – від акцентуації до шизофренії (Божевільний, Горбатий, Віталій Волошинський). В цілому ж філософський вінегрет „а ля” Пабло Куельо приперчений неномартивною лексикою та підлітковою сексуальною стурбованістю не то автора, не то головного героя („сунув туди, порснув сюди”) на тлі невигадливого сюжету з декількома епізодами смертей не захоплює. Навіть реалізована ідея інсценізації власної смерті (спалений П’яточкіним будинок з двома тілами – рідної бабусі і п’яниці–електромонтера), втеча головного героя і знак оклику наприкінці роману аж ніяк не додають йому екзотики. Хоча, все таки раз-по-раз автору вдається шокувати читача... шлунковими проблемами. Упродовж „Наміру!” зо два десятки разів використовуються епізоди і епізодики на кшталт: „пішов у туалет. Переїв зелених яблук”, „тупий біль у низу живота”, „скрутило кишки”, „закакані штанці”, „пробудження у животі”, „у животі забурчало”, „просто стікаю через величезну діру”, „а як же її шлунок? Ще позавчора рачки повзала, казала, що їжака лигнула”. Апофеозом туалетної канви твору є сцена справляння нужди бабусею П’яточкіна. Культурні цінності і традиції померли...
На цьому варто було б і закінчити, якби не одне „але” – позитивна реакція студентства на романи Дереша. Виявляється, описані Любком проблеми близькі і зрозумілі молоді. Можливо, тому, що письменник просто підгледів і перемалював побачену ним дійсність з її примітивізмом, ненормативною лексикою, сексуальною стурбованістю, психічними відхиленнями? І тому нічого скаржитися на дзеркало, коли морда крива!
Хай живе постмодернізм!